Рибак Тарасів Ковальчук прокинувся на світанку, коли над Чорним морем ще лежав легкий туман. Повітря пахло сіллю та водоростями, а хвилі, наче старі знайомі, ляскали об берег. Він уже готував сіті та лагодив човен, коли його погляд впав на щось незвичайне серед каміння.
Спершу він подумав, що це просто старий ящик, викинутий хвилями. Але чим ближче підходив, тим міцніше стискало в грудях. На піску лежала металева труна понівечена іржавою, обросли морською травою, наче вона довгі роки мандрувала глибинами.
Боже прошепотів Тарас, озираючись. Берег був пустинний. Лише шелест хвиль та крики чайок супроводжували його.
Перший порив відійти та викликати поліцію. Але цікавість перемогла. Він нахилився, розглядаючи труну.
На кришці висів маленький, вже майже згнилий замок. Одного руху і він розсипався в пальцях.
Серце Тараса билося так, наче мало вискочити з грудей. Він підняв важку кришку і застиг.
Всередині лежали останки. Кістки, шматки згнилого одягу, металеві деталі, чорні від солі та часу.
Він відскочив, прикривши рот долонею. Хвилина, друга він не міг повірити своїм очам.
Пізніше експерти встановили: труні майже сторіччя. Ймовірно, вона потрапила у море після загибелі старого корабля. Течії та шторми носили її роками, поки не викинули саме сюди.
Чутки розлетілися селом, немов вітер. Люди шепотілися про морську таємницю та долю невідомого. А для Тараса цей день став початком чогось незвичайного.
Здавалося, саме море вирішило розкрити йому свою найдавнішу таємницю, сховану у безодні часів.
