Ой, слухай, ось така історія… Ми почали вдавати, що нас немає вдома, аби тільки не бачити онуків.
Ніколи б не подумала, що вголос скажу: «Не хочу, щоб онуки приїжджали». Мені навіть соромно за ці думки. Але ж у кожній історії є дві сторони, і, може, почувши нашу, ви зрозумієте, чому ми з чоловіком ховаємось у власній квартирі.
Мені 67, чоловікові 70. Ми рано стали дідусем та бабусею: наша донька, Оксана, ледь вийшла за 30, коли вперше народила. Зявилась маленька Софійка і наче нова молодість у нас прокинулася. Ми гуляли з коляскою у Маріїнському парку, доглядали за нею, купували іграшки, пестили. Так щасливі були, що навіть жартували: «Стали бабусею та дідусем рано, зате встигнемо усе». Тоді це справді здавалось благословінням.
Потім народилась друга донечка Маряна. Ми її так само любили, забирали на вихідні, допомагали, як могли. Оксана не просила це ми самі наполегливо пропонували. Ми любимо наших дітей і онуків. Але потім були треті пологи і зявилися близнята. І раптом усе змінилось.
З хлопчиками, Данилком та Кирилом, будинок перетворився на хаос. На вихідних вже не було спокою, а справжній дитячий садок. Крики, біганина, постійний плач кінець світу. Ми втомилися. Не від кохання, а від виснаження. У мене була операція на серце, а чоловікові лікарі забороняли піднімати важке. Але Оксана ніби й не помічала. Дзвонила: «Ми вже їдемо», навіть не запитавши, чи нам зручно. Іноді зявлялась без попередження, як належне.
Одного разу, побачивши їх біля підїзду, я шепнула чоловікові: «Давай вдамо, що нас немає». Він мовчки кивнув. Ми вимкнули світло й завмерли. Вони стукали, дзвонили у двері, навіть пробували відкрити ключем та ми сховались, наче налякані діти.
Коли вони пішли, я заплакала. Не від радості від гіркоти. «Як ми дійшли до такого?» спитала я. І він не знав, що відповісти.
Ми любимо наших онуків, але ми не безкоштовний дитсадок для літніх. Хочемо жити свої дні в спокої, іноді бути лише вдвох, почитати книжку, сходити до театру. Ми не зобовязані бути няньками 24/7.
Оксана образилась, коли дізналась, що ми були вдома. Каже, стали егоїстами. Та ось питання: хіба це егоїзм бажати трохи тиші й поваги до нашого часу?
Розповідаю це не для виправдань. Лише нагадую: старість не вирок. Навіть бабусі з дідусями мають право на відпочинок і межі. Любити онуків не означає дозволяти їм нас топтати. Це піклуватись, не забуваючи піклуватись і про себе.