Тієї ночі я вигнав свого сина та невістку з дому і забрав у них ключі. Настав момент, коли я усвідомив годі.
Минув тиждень, а я досі не можу повірити в те, що зробив. Вигнав власного сина та його дружину зі свого дому. І знаєте що? Я не відчуваю в собі ані краплини провини. Тому що це була остання крапля. Саме вони змусили мене піти на такий крок.
Все почалося півроку тому. Я, як завжди, повернувся з роботи втомленим, мріючи лише про чашку чаю та тишу. І що я бачу? На кухні сидять мій син, Богдан, та його дружина, Соломія. Вона нарізає сир, а він, розвалившись за столом, читає газету, немов нічого не сталося, і з посмішкою каже:
Привіт, тату! Ми вирішили до тебе завітати!
На перший погляд нічого поганого. Я завжди радію, коли Богдан приходить. Але потім я зрозумів: це не візит. Це переселення. Без попередження, без прохання. Вони просто увійшли в мій дім і влаштувалися тут.
Виявилося, що їх виселили з квартири, яку вони орендували не платили за неї півроку. Я їх попереджав: не живіть понад свої можливості! Знайдіть щось скромніше, вчіться обходитися меншим. Але ні. Їм потрібен був центр Києва, новий ремонт, балкон з видом. А коли все розсипалося, вони побігли до батька.
Тату, ми лише на тиждень. Клянусь, я вже шукаю нове житло, запевняв Богдан.
Я, як дурень, повірив. Подумав: ну, тиждень не кінець світу. Ми ж родина. Треба допомогти. Якби я знав, до чого це призведе…
Минув тиждень. Потім другий. Потім три місяці. Ніхто нічого не шукав. Замість цього вони влаштувалися так, ніби це їхній власний дім. Не питали, не допомагали, не поважали. А Соломія… Боже, як же я помилився на її рахунок.
Вона не готувала, не прибирала. Дні проводила з подругами, а коли сиділа вдома, то лежала на дивані з телефоном. Я приходив з роботи, готував вечерю, мив посуд, а вона немов постоялець у готелі. Навіть власної чашки не вимила.
Одного разу я обережно запропонував: може, варто знайти додаткову роботу? Так буде легше. І відповідь була миттєвою:
Ми самі знаємо, що робимо. Дякуємо за турботу.
Я їх утримував, платив за воду, світло, газ. Вони ж не дали й копійки. А ще й влаштовували скандали, якщо щось було не так, як їм заманеться. Кожне моє слово перетворювалося на бурю.
А потім тиждень тому. Пізня ніч. Я лежу в ліжку, не можу заснути. У вітальні реве телевізор, Богдан і Соломія сміються, голосно розмовляють. А мені о шостій ранку на роботу. Я вийшов і сказав:
Ви вже ляжете спати, чи як? Мені