Щоб уникнути сорому, вона погодилася жити з горбатим чоловіком Але коли він прошепотів їй на вухо своє прохання, вона аж присіла
Тарасе, це ти, сину?
Так, мамо, я! Пробач, що так пізно
Голос матері, тремтячий від тривоги, долинув із темної сіней. Вона стояла у вицвілому халаті, з ліхтариком у руці ніби чекала його цілу вічність.
Тарасеньку, де ж ти пропадав до пізньої ночі? Небо вже чорне, зорі сяють, немов вовчі очі
Мамо, ми з Іваном вчилися. Підготовка до школи Загубив час. Пробач, що не попередив. Ти ж і так мало спиш
А може, до дівчини бігав? раптом прижмурила очима. Чи не закохався часом?
Мам, годі тобі! засміявся Тарас, знімаючи чоботи. Я не з тих, кого дівчата чекають під віконцем. Хто мене візьме горбатий, з руками, як у мавпи, із головою, мов бурян?
Але в її очах блиснув біль. Вона не сказала, що бачить у ньому не потвору, а сина, якого виростила в злиднях, у холоді, самотнього.
Тарас справді не був красунчиком. Ледве метр шістдесят, зігнутий, з довгими руками, що висіли майже до колін. Голова велика, з кучерями, що стирчали, немов у кульбаби. У дитинстві його кликали «мавпою», «лісовиком», «чудом». Але він виріс і став більшим, ніж просто людина.
Вони з матірю, Ганною Олексіївною, приїхали до села, коли йому було десять. Втекли з міста від злиднів, від сорому: батька засудили, мачуха відвернулася. Залишилися вдвох. Двоє проти всього світу.
Не жилець твій Тарасик, воркотала баба Параска, поглядаючи на хлопця. Провалиться крізь землю і слід загине.
Але Тарас не провалився. Він вчепився у життя, немоб корінь у скелю. Ріс, дихав, працював. А Ганна жінка зі сталевим серцем та руками, зіпсованими пекарською роботою п