Прикидаємось, що нас немає вдома, щоб уникнути візитів онуків
Ніколи не думав, що колись скажу вголос: «Не хочу, щоб онуки приїжджали». Навіть мені соромно за цю думку. Але кожна історія має дві сторони, і, можливо, почувши нашу, ви зрозумієте, чому ми з дружиною ховаємось у власній квартирі.
Мені 67 років, моїй дружині, Олені, 65. Ми рано стали дідусем і бабусею: наша дочка, Наталка, ледь виповнилося 30, коли вона вперня народила. Зявилася маленька Софійка і наче нова молодість нас охопила. Ми гуляли з коляскою по Майдані Незалежності, доглядали за нею з любовю, купували іграшки, пестили. Щастя було таке, що й жартували: «Стали молодими дідусем та бабусею ну і чудово, більше встигнемо». Тоді це справді здавалося благословенням.
Потім народилася друга дитина ще одна дівчинка, Марійка. Ми любили її так само, забирали на вихідні, допомагали, як могли. Наталка не просила це ми самі наполегливо пропонували. Ми любимо наших дітей і онуків. Але потім були треті пологи близнюки. І раптом усе змінилося.
З двома хлопчиками, Петриком і Дмитриком, наш будинок перетворився на хаос. Це вже не були спокійні вихідні, а справжній дитячий садок. Крики, біганина, постійний плач безкінечна метушня. Ми втомилися. Не від любові, а від виснаження. Мені робили операцію на серці, а Олені лікарі заборонили піднімати важке. Але Наталка, здавалося, ігнорувала це. Дзвонила: «Ми вже їдемо», навіть не питаючи, чи нам зручно. Іноді вони зявлялися без попередження, ніби це був їхній обовязок.
Одного разу, побачивши, як вони підходять до підїзду, я підійшов до Олени й прошепотів: «Давай вдамо, що нас немає». Вона мовчки кивнула. Ми вимкнули світло, завмерли. Вони стукали, дзвонили у двері, навіть намагалися відкрити ключем але ми сховалися, як налякані діти.
Коли вони пішли, Олена заплакала. Не від радості від гіркоти. «Як ми дійшли до такого?» запитала вона. А я не знав, що відповісти.
Ми любимо наших онуків, але ми не безкоштовний дитячий садок для пенсіонерів. Хочемо проживати свої дні в спокої, іноді бути лише вдвох, почитати книжку, сходити до театру. Ми не зобовязані бути няньками цілодобово.
Наталка образилася, дізнавшись, що ми були вдома й не відчинили. Каже, ми стали егоїстами. Але я запитую: хіба це егоїзм бажання трохи тиші та поваги до нашого часу?
Пишу це не для виправдання. Лише нагадування: старішання не вирок. Навіть дідусі й бабусі мають право на відпочинок і межі. Любити онуків не означає дозволяти себе топтати. Це піклуватися, не забуваючи про себе.