Буває, що життя дарує нам несподівані дива. Моя історія почалася вночі, коли я спав, а моя найкраща подруга Оксана Луценко питала мене про різне, а я відповідав уві сні. Одного разу вона спитала: «Що тобі більше подобається Lamborghini чи інше розкішне авто?» Я лише пробубонів: «Сопілка». Вранці вона розповіла мені про цю розмову, і ця, здавалося б, дрібниця назавжди змінила мою долю.
Я завжди обожнював гурти «Океан Ельзи» та «Воплі Відоплясова», а рок-музика була моєю великою любовю. Але гітара ніколи не ставала моїм продовженням. Музика завжди була в душі, але потрібен був інструмент, який міг би передати мої почуття. І раптом мене осяяло: «Чому не сопілка?» Це було так несподівано, але водночас ніби кусочки пазла склалися.
З того дня все пішло по-новому. Я почав грати на сопілці, відвідував майстер-класи відомих музикантів і навчався у Львівській консерваторії. Музика стала моїм покликанням. Мені пощастило виступати з такими легендами, як Тарас Чубай та Олег Скрипка. Ці зустрічі відкрили мені, що музика це не просто ноти чи інструмент, а мова, яка обєднує всіх.
Останні роки я граю на вулицях Києва, виконуючи свої мелодії для перехожих. Зараз я один із небагатьох вуличних музикантів у нашому місті. Раніше люди зупинялися, слухали, дякували, кидали гривні в футляр. Тепер більшість просто йде далі, навіть не глянувши. Але я не здаюся. Я граю, бо музика це саме життя.
У 70 років я досі виходжу зі своєю сопілкою на Хрещатик, навіть коли за вікном лише пять градусів тепла. Здавалося б, важко, але я відчуваю гармонію: музика дає мені силу, а миттєві слухачі хоч трохи натхнення. Кожен звук, кожна нота це частинка моєї душі, яку я віддаю людям, навіть якщо вони цього не помічають.
Музика, особливо сопілка, навчила мене терпінню, дисципліні та щирості. Коли граєш на вулиці, немає сцени чи яскравих вогнів лише ти, інструмент і міський гомін. І в цій простоті справжня краса: чесний діалог з людьми без масок. Вона нагадує, що сенс музики не в оваціях чи грошах, а в тому, щоб хоча б на мить зігріти чиєсь серце.
Я часто згадую ту ніч, коли промовив уві сні про сопілку. Хто б міг подумати, що одне слово змінить усе? Воно відкрило мені новий шлях, зробило музикантом, подарувало безліч радості і зустрічей з неймовірними людьми.
Можливо, головне у житті не те, що в тебе є, а те, що ти робиш. Іноді відповідь приходить несподівано уві сні, у знаку, у людях, які тебе розуміють. Моя історія про сопілку це історія про пристрасть, про те, що ніколи не пізно йти за своєю мрією.
І хоч світ змінюється, а люди все рідше зупиняються послухати, музика лишається. Вона може обєднати, зцілити, надихнути. Я щасливий, що можу грати, виходити на вулицю в будь-яку погоду і бачити, як хоч у когось засяє око від моєї мелодії. Бо музика це життя, і поки я можу ділитися нею, я почуваюся справді живим.