Бізнес-клас. Довгий переліт. Я замовив квиток завчасно, обрав місце біля вікна хотілось провести цю подорож спокійно, трохи попрацювати та відпочити. Усе було як завжди: пасажири заповнювали салон, валізи ховалися до багажних полиць, стюарди пропонували воду.
Я вже влаштувався на своєму місці, коли до салону увійшов чоловік у дорогому костюмі. У руках він тримав шкіряний портфель і з виглядом повної впевненості підійшов до свого крісла поруч зі мною. Окинув оком сидіння, потім перевів погляд на мене, різко скривився і гучно, щоб чули всі навколо, промовив:
Що це за безглуздя? Я заплатив за бізнес-клас, а відчуваю себе, ніби в київському метро в годину пік!
Він демонстративно заковилив очі й кинув у мою сторону зневажливий погляд.
Я лечу на важливу конференцію, мені треба підготуватися, а тепер навіть сісти нормально не зможу, буркнув він, важко опускаючись у крісло.
Я зрозумів, на що він натякає. А точніше на кого.
Навіщо взагалі таким, як він, тут місця продають? проворкотів він уже собі під ніс, але досить голосно, щоб я почув.
Він сів і одразу ж почав штовхати мене ліктем, ніби показуючи свою невдоволеність. Мені було не лише боляче, але й неймовірно прикро. Я відвернувся до вікна, стримуючи сльози. Ніколи не думав, що доросла, респектабельна з виду людина може бути такою злою.
Усій подорожі він ніби навмисне ворушився, шарпав папери, сопів, але більше нічого не казав. Я терпів. Я звик до косих поглядів. Але не до такої відвертої злоби.
Але перед приземленням трапилося дещо несподіване, і після цього чоловік дуже пошкодував про свою поведінку.
Коли літак приземлився і ми почали виходити, до мене підійшов мій помічник з економ-класу. Він ввічливо кивнув і сказав:
Пане Коваленко, вам зручно буде, якщо після реєстрації в готелі ми одразу поїдемо на конференцію? Я вже все підготував.
Чоловік, що сидів поруч, завмер. Я відчув його погляд. Помічник пішов, а він раптом заговорив зовсім іншим тоном:
Перепрошую ви теж летите на конференцію? Я чув, там буде виступати один дуже шанований вчений Його теж звуть Коваленко.
Так, відповів я спокійно, беручи сумку, це я.
Він розгубився, зблід, почав щось бурмотіти про те, як давно цікавиться моїми дослідженнями, як чув про мою лекцію з когнітивних технологій.
Я лише ввічливо посміхнувся і вийшов першим. Він залишився сидіти, ніби з нього випустили повітря.
Сподіваюся, після цього незнайомець перестане судити людей за зовнішністю.
Доведеться ще довго вчитися, що вчинки як зеркало, і рано чи пізно воно повертається.
