Вечір добігав кінця, і в квартирі, де жили Олеся, її чоловік Богдан і свекруха Марія Іванівна, зазвичай панував спокій. Але сьогодні все пішло шкереберть з самого ранку. Дворічний Ярик капризючив, Марія Іванівна постійно знаходила привід для нарікань, і Олеся відчувала себе виснаженою. Вона старалася, як могла: готувала улюблені страви свекрухи, прибирала, доглядала за Яриком. Та задобрити Марію Іванівну було неможливо.
“Олесю, ти знову не так складаєш рушники”, бурчала свекруха, проходячи повз ванну. “Скільки можна тобі казати краєчком до себе, а не від себе!”
Або:
“Ти не так вдягла дитину, Олесю! На дворі прохолодно, а ти його в легку кофточку! Він застудиться!”
Олеся щоразу зітхала. Не сварилася, терпіла, надіялася, що з часом все налагодиться, що свекруха звикне до неї, до Ярика, до їхнього спільного життя. Богдан, коли ситуація ставала нестерпною, зазвичай мовчав. Якщо Олеся намагалася поскаржитися, він байдуже відповідав:
“Та не звертай уваги, Олесю. Мати ж стара, нерви.”
Олеся готувала сюрприз до їхньої річниці весілля. Замовила невеликий торт, купила Богдану новий шкіряний ремінь, про який він давно мріяв. Хотіла влаштувати затишний вечір, лише для них трьох з Яриком, звісно.
У святковий день, коли вечеря була майже готова, а Ярик, на щастя, заснув, Марія Іванівна влаштувала чергову сцену. Цього разу через те, що Олеся, на її думку, “пересолила борщ”. Хоча борщ був звичайним.
“Це ж не можна їсти!” кричала свекруха, стукаючи ложкою об стіл. “Ти що, нас отруїти вирішила? Олесю, ти взагалі не вмієш готувати!”
Олеся стояла біля плити, стисну