Незвані гості
Телефон розбудив Олену о пятій ранку. Невідомий номер.
Так, сухо промовила вона.
Оленко? лунав у трубці жіночий голос, радісний і гучний. Це ти?
Я, відповіла Олена, невиразно.
А це я! продовжувала жінка. Впізнала?
Впізнала, брехала Олена, щоб не образити, хоча й гадки не мала, хто це.
Я ж знала, що ти мене відразу згадаєш! защебетала та. Як же гарно, що додзвонилась. Ти зараз можеш говорити?
Можу.
Чудово! Ми з чоловіком, дітьми вже на вокзалі. Вийшли з поїзда ще годину тому. Ти мене добре чуєш?
Чую.
У тебе голос тихий. То точно все гаразд, Оленко?
Все добре.
Я так тобі рада! Спочатку хотіли в готель. Думали, що в цьому місті в нас нікого немає. А потім згадали про тебе. Уяви?
Уявляю.
Так гарно вийшло! Ти ж не уявиш, як ми зраділи. Особливо дітки.
Уявляю.
А мій чоловік одразу: «Подзвони Олені. Вона ж тебе не підведе».
Він правий. Не підведу.
То ми можемо до тебе? Я правильно зрозуміла?
Правильно. Можете.
Ми ненадовго! заверещала жінка. На пару тижнів. Подивимось місто, а потім додому. Бо, як кажуть, у гостях добре, а в батьківській хаті ліпше. Згодна?
Згодна.
Ми так і думали! Особливо чоловік. Він одразу сказав: «Олена нас не відмовить». Адже ми ж родичі. Хоч і далекі, хоч десять років не бачились, але ж родичі. Так?
Так.
Ти зараз сама?
Сама.
У трьох кімнатах?
У трьох.
То ми зараз до тебе?
Їдьте.
Будемо за годину. Ти ще там живеш?
Ще там.
Чекай нас!
Чекаю.
Олена вимкнула телефон, кинула його на подушку, натягнула ковдру на голову й заснула, не займаючись думками про те, хто ж це їй дзвонив.
Через годину пролунав дзвінок у двері. Олена глянула на годинник, заплющила очі й перевернулась. Телефон дзвонив знову. Вона спала.
За якийсь час по дверях застукали. Олені було байдуже. Нарешті телефон задзвонив знову.
Так, пробурчала вона, не розплющуючи очей.
Оленко? радісно скрикнув той самий голос.
Так.
Це ми! Приїхали! Дзвонимо, стукаємо а ти не відчиняєш.
Ви дзвоните?
Так!
Чому я вас не чую?
Не знаю
Подзвоніть ще раз.
У квартирі пролунав дзвінок.
Ми дзвонимо! сказала жінка.
Ні, відповіла Олена. Не чую. Постукайте.
По дверях залунали удари.
Ми стукаємо!
Ні, не чую.
Здається, я щось не так зрозуміла заплутано промовила жінка.
Що?
А де ти зараз, Оленко?
Як де? Вдома.
Де вдома?
У Вінниці, відповіла Олена перше, що спало на думку. А де ж ще?
Як у Вінниці? А чому не в Одесі?
Переїхала девять років тому. Відразу після розлучення.
Чому?
Чому розлучилася?
Чому переїхала?
Набридло в Одесі. Забагато поганих спогадів.
У Вінниці краще?
Звісно. Набагато.
Що саме?
Усе. Що б я не робила. І жодних спогадів. Та годі Приїжджай і переконайся. Скільки вас?
Четверо. Я, чоловік і двоє дітей. Старший Тарас, молодший Богдан. Богдан утретє цього року збирається в університет.
То приїжджайте всі! У нас тут теж гарний університет.
Коли нам їхати?
Хоч зараз.
Зараз не вийде. У мене в Одесі купа справ. Богдан хоче вчитися тільки там. А ми приїхали сюди влаштуватись на роботу. Планували жити з тобою рік. А тут ось так вийшло.
То сьогодні не приїдете?
Ні.
Шкода. Я вже налаштувалась.
І нам шкода. Ти ж не уявиш
Уявляю.
Ні, не уявляєш! Коли думаю, що нас чекає, жити не хочеться.
Олена вирішила, що час закінчувати.
Ну що ж, сказала вона. Якщо не можете зараз приїжджайте пізніше. Завжди вам рада. А коли оселитеся в Одесі дай мені адресу. Я приїду до вас. Теж на пару тижнів. А там побачимо. Адже тепер у мене в Одесі, крім вас, нікого й немає. Домовились? Надішлеш адресу?
Але відповіді вона не почула. Звязок обірвався.