Ви до кого? Ганна Тарасівна разом із Василем вийшли на ґанок і дивилися на гостю. Я до Ганни Тарасівни! Я внучка, точніше, правнучка її. Я онука Дмитра старшого сина Ганни Тарасівни!
Ганна Тарасівна сиділа на лавочці, залитій сонцем, і насолоджувалася першими теплими днями. Ну от і прийшла весна. Лише Богу відомо, як вона пережила цю зиму.
«Ще одну зиму не витягну!» подумала вона й з полегшенням зітхнула. Вона не боялася вже йти. Навпаки чекала. Грошей назбирала, вбрання купила. Ніщо вже не тримало її на цьому світі.
***
Колись у неї була велика родина чоловік, Тарас Степанович, високий, як дуб, і четверо дітей три хлопці та дівчинка. Жили дружно, рідко сварилися. Діти виросли й розлетілися хто куди.
Старші два сини вступили до університету, потім розїхалися по містах. Середній погано вчився в школі, але виріс зайнявся бізнесом, який згодом забрав його за кордон. Донька теж не залишилася в селі махнула до Києва й незабаром вийшла заміж.
Спочатку діти часто приїздили, писали листи, потім дзвонили. Зявилися онуки. Ганна Тарасівна брала стару валізу й їхала до когось із них у няньки.
Але онуки виросли. Дзвінки рідшали. А про те, щоб приїхати в гості, діти й згадувати перестали робота, свої сімї, свої діти.
Востаннє вони зібралися, коли не стало Тараса Степановича. Такий здоровий чоловік думали, до ста років проживе. Але сталося інакше.
Поховавши батька, діти розїхалися. Спочатку ще дзвонили матері, але з часом і це зійшло нанівець.
Ганна Тарасівна пробувала дзвонити сама, але швидко зрозуміла не до неї їм. Так і жила останні десять років. Раз на рік хтось із дітей згадував про неї, тоді вона тиждень ходила усміхнена.
Якось вона знову сиділа на лавочці й думала про своє.
Добрий день, тіточко Ганно! за парканом стояв молодий хлопець і посміхався. Памятаєте мене?
Вона примружила очі:
Василю? Це ти?
Так, тіточко! зрадів він і зайшов у двір.
Василь був сином сусідів, які без сварки й дня не прожили. Скільки вона його памятала завжди був голодним. Від жалю годувала його, віддавала одяг своїх дітей і пускала переночувати, коли батьки знову гуляли.
Не довго ті батьки прожили. Померли. Василя забрали в дитбудинок, і з того часу вона його не бачила.
Де ж ти був усі ці роки? запитала вона.
Спершу в дитбудинку, потім армія, потім навчання. А тепер повернувся. Буду рідне село піднімати!
Що вже там піднімати? махнула рукою Ганна Тарасівна. Всі розїхалися.
Нічого! Я впораюся!
І почалося в неї нове життя. Василь влаштувався до Петренка найбільшого фермера в селі.
У вільний час лагодив свою стару хату, а Ганну Тарасівну не забував допомагав по господарству. Вона його «синочком» кликала. Так вони прожили три роки.
Їду я, тіточко, сказав якось Василь. Петренко зарплатню не платить. Поїду на заробітки.
Їдь із Богом, сину!
Знову вона залишилася сама. Іноді від самотності хотілося плакати.
***
Добрий день, тіточко Ганно! почувся знайомий голос. Вона подивилася на паркан Василь!
Невже ти?
Я! Повернувся назавжди!
Ой, радість моя! заметушилася вона. Заходь, чай поставлю!
Чай добре, усміхнувся він. А я зараз тільки додому зайду. Не знав, що тебе застану, гостинці не взяв!
За півгодини вони сиділи за столом, пили чай із гарних чашок і розмовляли без кінця.
Я вже на той світ зібралася, сину, зітхнула вона.
Навіть не думай! сміючись, погрозив він пальцем. Я приїхав тепер ми з тобою заживемо! Грошей заробив, свою справу відкриваю. Тобі ще рано!
Господарі! Чи є хто вдома? дзвінкий голос порушив їхню ідилію. Ганна Тарасівна визирнула у вікно у дворі стояла дівчина в легенькому пальті.
Ви до кого? вийшли вони на ґанок.
Я до Ганни Тарасівни! Я правнучка її. Онука Дмитра!
Вони переглянулися.
Дзвонила вам, але телефон не працював! Тому приїхала навмання.
Заходь, серце! запросила Ганна Тарасівна, а Василь узяв валізу.
Вони дивилися, як Оксана з задоволенням їла вареники й розповідала про себе.
Місто мене втомило. Хочу в селі пожити! Дід Дмитро запропонував у вас. Каже, якщо сподобається можу залишитися. Він вам дзвонив, і тато дзвонив, але не додзвонилися. Вибачте! Я не нахлібниця у мене гроші є!
Живи скільки хочеш! відповіла Ганна Тарасівна. Мені тільки на радість!
Минув місяць. Ганна Тарасівна сиділа на лавочці й дивилася, як Оксана вправно працює на городі.
За допомого