В 65 я зрозуміла, що страшніше за все не самотність, а благати своїх дітей про дзвінок, знаючи, що ти їм у тягар.
Мам, привіт, дуже потрібна твоя допомога!
Голос сина в трубці звучав так, ніби він розмовляв із набридливим підлеглим, а не з матірю.
Надія Степанівна завмерла з пультом у руці, так і не ввімкнувши вечірні новини.
Віталіку, здоров. Щось трапилося?
Та ні, усе гаразд, нетерпляче видихнув Віталік. Просто ми з Маріанною взяли гарячу путівку, виліт завтра вранці. А Барса нікому залишити. Забереш до себе?
Барс. Вельмирозний, слинявий дог, який у її крихітній «двушці» займав більше місця, ніж бабусин сервант.
Надовго? обережно запитала Надія, вже знаючи відповідь.
Ну, на тиждень. Може, на два. Як піде. Мам, ну хто, як не ти? В готелі для собак його здавати жорстокість. Ти ж знаєш, який він чутливий.
Надія Степанівна глянула на свій диван, оббитий новою світлою тканиною. Вона півроку відкладала на перетяжку, відмовляючи собі у дрібницях. Барс знищить його за два дні.
Віталіку, мені не дуже зручно. Я ж тільки ремонт закінчила.
Мам, який ще ремонт? у його голосі промайнуло роздратування. Шпалери переклеїла?
Барс вихований, просто не забувай з ним гуляти. Усе, Маріанна кличе, валізи збирати. Привеземо його за годину.
Короткі гудки.
Він навіть не спитав, як у неї справи. Не привітав з днем народження, яке було минулого тижня. Шістдесят пять років.
Вона чекала дзвінка цілий день, приготувала свій фірмовий салат, одягла нову сукню. Діти обіцяли заїхати, але так і не зявилися.
Віталік надіслав сухе повідомлення: «Мам, з Днем! Заклопотані на роботі». Тетяна взагалі нічого не написала.
А сьогодні «дуже потрібна допомога».
Надія Степанівна повільно сіла на диван. Справа була не в собі й не в зіпсованій оббивці.
Справа була в цьому принизливому відчутті себе як функції. Вона безкоштовний готель для тварин, термінова служба, остання інстанція. Людина-функція.
Вона згадала, як багато років тому, коли діти були маленькими, вона мріяла, щоб вони виросли й стали самостійними.
А тепер вона зрозуміла: страшніше за все не самотність у порожній квартирі. Страшніше із замиранням серця чекати дзвінка, знаючи, що ти потрібна лише тоді, коли від тебе щось потрібно.
Благати про їхню увагу, виторговувати її ціною власного комфорту та гідності.
За годину у двері подзвонили. На порозі стояв Віталік, тримаючи за нашийник велетенського пса. Барс радісно рванув у кімнату, залишаючи на чистій підлозі брудні сліди.
Мам, ось корм, ось його іграшки. Гуляти тричі на день, памятаєш? Усе, ми біжимо, а то на літак запізнимося! він сунув їй у руки повідець, чмокнув у щоку набігу й зник за дверима.
Надія Степанівна залишилася стояти посеред передпокою. Барс уже діловито обнюхував ніжки крісла.
Із глибини квартири донісся звук рву