Він покинув мене з трьома дітьми та літніми батьками пішов до Італії з коханкою. Я не змогла його зупинити.
Все почалося в мій день народження.
Тоді я жила в маленькому селі, грошей зайвих не було, а у вітринах міських крамниць стільки всього гарного очі розбігалися.
Особливо сподобалися босоніжки. Я стояла, задивлена, вже уявляла, як ходжу в них головною вулицею, а всі озираються…
Раптом хтось торкнувся мене ліктем. Озирнулась переді мною стояв усміхнений чоловік.
«Гарні, правда?» кивнув він на взуття.
«Так…» пробубніла я, не відводячи погляду.
«Давайте на каву. Якщо куплю ці босоніжки підете зі мною на побачення?»
Я знала, що виглядаю наївною, але тоді мені було все одно.
«Добре», відповіла я.
Хотіла подарунок. Хотіла почуватися особливою хоч один вечір.
Ми сіли в кавярні, він замовив торт, а я розповіла йому свою історію.
Сказала, що моїх батьків уже немає. Частина правди була: батька я дійсно поховала, а матір…
Матір «поховала» в думках ще в дитинстві вона кинула мене немовлям. Розповідала так, щоб викликати жалість.
І це спрацювало.
Так все й почалося. Я частіше їздила до міста, ми бачилися.
Його звали Олег. Він оточував мене турботою. Спочатку це були босоніжки, потім сукні, прикраси, парфуми.
Та ні, я не стала його коханкою через подарунки. Я кохала. Думала, він теж.
Але я була наївною. Помилилася завагітніла.
Очікувала почути все, окрім:
«Ти переїдеш до мене. Ми виховаємо цю дитину разом».
Не вірила своєму щастю. Ми одружилися. Думала, нарешті доля посміхнулася мені.
Але одного дня у двері постукали. Відчинила ледві не впала.
На порозі стояла моя мати. З мішком квашеної капусти, ніби ми розлучалися вчора. Сусід сказав їй, де я живу. Вона хотіла примиритися.
Олег дізнався правду. Дізнався, що я брехала. І його кохання зникло.
Він кричав, називав мене селючкою-обманщицею, питав, чи й мій батько от-от вилізе з могили, коли я так легко «ховаю» людей із свого життя.
І вигнав нас. Мене, матір і її капусту.
Я повернулася до дідуся та бабусі. Відправила матір геть. Залишилася одна з дитиною.
Але Олег повернувся.
«Давай ще раз, сказав він. У нас же син».
І я повірила.
Наївна, думала, що кохання подолає все. Але він не забрав мене до себе. Ми оселилися в старому будинку його батьків літніх людей, які потребували догляду. Я погодилася.
Робила все для нього, для його батьків, для нашого сина. Потім знову завагітніла.
Одного разу ми посварилися, і він зі злості нагадав:
«Не забувай, ти тут лише гостя!»
Ці слова пройняли мене ножем. Але я залишилася. Вірила, що кохання переможе.
Коли народилася друга дитина, він сказав, що з грошима біда, справа прогорела. Ми стали рівні: в мене нічого не було і в нього теж.
Потім зявився третій. Думала, тепер ніщо нас не розлучить.
Він став працювати все більше. Виходив рано, повертався пізно. Я думала, це заради сімї. Не бачила, як усе руйнується.
А одного дня він оголосив:
«Більше так не можу. Тут немає майбутнього. Їду за кордон».
Я повірила. Він виглядав виснаженим, зламаним. Навіть погодилася нехай спробує.
Але потім випадково дізналася правду. В аеропорту було два квитки до Італії. Один на його імя. Другий на імя жінки, з якою він був роками.
Я зрозуміла. Але не змогла зупинити.
Він пішов. А я лишилася.
З трьома дітьми. З його батьками, які стали мені рідними.
У порожньому будинку з переповненої болем душею.
Не знаю, як тепер жити. Сподіваюся лише, що колись загоїться…