Ось історія, переказана по-українськи, з усіма змінами, щоб було ближче до нашої культури.
Все почалося з дрібниці з полуниці. Здавалося б, дрібязок, але він розкрив пропасть, у яку страшно заглянути.
Марійка її донечка, її світло, її девять років життя, наповнених турботою раптом вкрилася червоними плямами після солодкої ягоди. “Алергія, буває”, подумала Оксана. Але лікар, навіть не заглянувши в картку, сказав: “Ну, у когось таке буває на ягоди”. У їхній родині ніколи не було алергії. Ні в неї, ні в чоловіка, ні в батьків.
А потім очі.
Карі. Глибокі, як ніч, як горіх, як у її чоловіка. А в Оксани блакитні, як небо над Дніпром. Вона дивилася на доньку і не впізнавала. Ні своїх бровей, ні підборіддя, навіть звички жмуритися на сонці нічого свого.
“Генетика складна штука”, пояснив лікар. “Може, у вашої свекрухи таке було?”
Оксана мовчала. Вона не шукала пояснень. Вона чула не розумом серцем. А серце матері не обманеш.
Вночі, коли всі спали, вона дістала стару коробку з документами з пологового. На пожелтілому папері незрозумілий підпис акушерки. Ніби хтось навмисне зробив його нерозбірливим.
І Оксана почала шукати.
Спочатку обережно. Потім з відчаєм. Вона знайшла жінок, які народжували того ж дня. Вийшла на Ганну із сусіднього району, з такою ж донечкою: теж Марійка.
Зустрілися в кавярні. Дощ бив у вікна, ніби попереджав. Дівчатка сиділи за столом поруч, сміялися. І раптом Оксана побачила та Марійка, чужа, посміхнулася їй. Так само, як її власна. Так само, як вона сама в дитинстві.
“Ти її мати?” прошепотіла Оксана.
Ганна зблідла. Вони зрозуміли щось пішло не так.
Тест ДНК поставив крапку. Холодну, як могильний камінь.
“Не є біологічною матірю”.
Оксана стояла перед вибором, який не має робити жодна мати. Суд. Скандали. Розбиті серця. Або мовчання. Любити ту, що виросла в її обіймах.
“Мамо, що з тобою?” не її донька торкнулася її руки. “Ти плачеш?”
“Нічого, серденько Вітер у очі потрапив”.
Але вона вже знала: правда буває страшнішою за брехню. Брехню можна забути. А правда вїдається в душу.
Частина друга: “Вибор