Аленка була дуже самостійною дівчинкою. У свої вісім років вона вміла набагато більше, ніж деякі дорослі. Бабуся навчила її запалювати газову плиту, готувати яєчню та смажити котлети. Прибирати в хаті, прати дрібні речі руками вона теж могла. Дівчинка була дуже чуйною, завжди всім допомагала, сумного розвеселить, хворого потішить, крикливого заспокоїть. Усі дуже любили її за жвавий характер і повагу до старших. Вона могла пійти на край селища, щоб допомогти незнайомій бабусі донести сумку з продуктами, хоча сама була невисокою і несла її обома руками, щоб не воліклася по землі. Жила Аленка переважно у бабусі, до батьків у місто їздила лише на зиму, треба було ходити до школи. У місті дівчинці не подобалось. Вона дуже любила маму, мама була гарненька, тоненька, як тростинка, і говорила ніжним голосом. Батько був гарним лише тоді, коли був тверезий, а тверезим він бував рідко. П’яний він кричав на маму, бив її, Аленку не чіпав, але маму було дуже шкода. Бабуся лаяла маму, щоб розлучалася, але та лише плакала, що не хоче залишати доньку без батька.
На весняних канікулах Аленка, як завжди, була у бабусі. На вулиці танув сніг, скрізь струмочки, щебетали пташки. Дівчинка вирішила покататися на велосипеді:
Бабусю, я на велосипеді проїдусь.
Ще рано, скрізь лід.
Бабуся, ну я по дорозі, де земля відтанула.
Та йди, все одно втечеш.
Аленка вирішила доїхати до залізничної станції, там можна було покататися на асфальтованому майданчику, який завжди відтавав першим. Їхати дорогою було довго, можна було скоротити через пустир, але там лід. Дівчинка їхала обережно, але побачила попереду темну смугу води й не встигла загальмувати велосипед і одна нога провалилися під воду, а другою вона втрималася на льоду. Вона ледве витягла велосипед і поповзла по льоду до стежки. Із будинку біля залізниці вибіг чоловік, побачивши у вікно, як дівчинка провалилася, він швидко зібрався і кинувся на допомогу.
Дядечку, не підходьте, а то провалитеся, я сама виберуся! крикнула йому дівчинка.
Чоловік стояв на стежці і стежив, як Аленка повільно вибирається.
Ти вся мокра, мерзнеш, ходімо швидше до мене, він підхопив дівчинку і поніс у будинок, потім забрав велосипед.
Дядечку, я трохи зігріюся й піду. Бабуся лаяти не буде, вона звикла.
Як тебе звати, красуне? Мене дядько Саша, а це мій син Єгорка, з кімнати вийшов семирічний хлопчик на милицях.
Дуже приємно, я Аленка. А що з тобою, Єгорку?
Він такий же слухняний, як ти. Я забороняв йому ходити на озеро, а він пішов, погано послизнувся на гірці ось тепер зі зламаною ногою, відповів дядько Саша. А ти давай знімай штани, повісимо на піч, швидко висохнуть.
Він загорнув дівчинку в плед, посадив за стіл і налив гарячого чаю.
А у вас журавлина є? запитала дівчинка, у чай треба, щоб не застудитися.
У кого ж ти така розумна? засміявся дядько Саша, ставлячи на стіл варення.
У маму, вона в мене красуня й розумниця, тільки тато її б’є, а вона плаче.
Дядько Саша перевів розмову, потім увімкнув дітям мультики, поки одяг сохнув. Потім Аленка зібралася додому, бабуся, напевно, вже хвилюється.
Чоловік пішов провести її вже смеркало, а Єгор попросив заходити до них, бо йому самотньо, особливо коли тато на роботі.
Коли вони підійшли до будинку бабусі, дядько Саша зупинився:
То ти Танюхина донька?
Так, мою маму звати Тетяна Сергіївна.
Знаю, ми з нею вчилися в одному класі. Я не зайду до бабусі, а мамі передай вітання від Сашки Рябініна.
Від бабусі, звісно, дісталося. Хоча вона й звикла до витівок онуки, але це було вже занадто. А вранці приїхала заплакана мама. Учора батько сильно напився і потрапив під машину, помер у лікарні.
Ой, доню, як же ти тепер, сиротою лишилася! голосила мама.
Тато все одно мене не любив, хоча й шкода його, сказала Аленка.
Звісно, не любив, ти ж йому не рідна, встряла бабуся.
Мамо, їй ще рано все знати, мама швидко перестала ридати, але слово вже було сказане.
Аленка все зрозуміла якщо цей тато не рідний, десь є справжній, але він з ними не живе. Значить, і не потрібен.
Решту навчального року дівчинка провела у бабусі. Школа була поруч, у класі майже всі діти були знайомі, адже вона часто гостювала тут і дружила з багатьма. Аленка відвідувала Єгора вони опинилися в одному класі, хлопчик поки не міг ходити. Вона приносила йому завдання, допомагала виконувати, а потім віддавала зошити вчителям. Дядько Саша був радий, що син не відстає і не лишиться на другий рік. До кінця навчання Єгор ужеДядько Саша вийшов до них у двір, схопив Таню за руки і сказав: «Якщо вона моя, то тепер ми будемо разом, нехай у нас буде справжня сімя».
