«Ти був тим чоловіком, що залишив мене біля дверей дитбудинку?» спитав Роман незнайомця, побачивши на його грудях таку саму родиму пляму.
«Ну все, хлопці, мені час!» гукнув Роман, стрибаючи на підніжку вже рушійного потягу. З перону йому махали друзі, хтось намагався щось крикнути на останок. Він усміхався.
Минуло три роки з дня його повернення з армії. За цей час він влаштувася на роботу, вступив до інституту на заочне. А от так просто взяти і поїхати в інше місто вперше.
Друзів його повязувала спільна доля дитбудинок. У дитинстві вони були сиротами, тепер стали дорослими зі своїми мріями, цілями.
Оля та Петро одружилися, взяли квартиру в іпотеку і чекали на дитину. Рома щиро радів за них, хоч і трохи заздрив бо теж цього хотів. Але його життя склалося інакше.
Ще з перших років у інтернаті він намагався зрозуміти: хто він? Звідки? Чому опинився тут?
Спогади були невиразними, наче уривки сну, але десь глибоко лишалося тепле відчуття чогось доброго. Єдине, що він знав, його привів чоловік. Молодий, охайно одягнений, років тридцяти.
Про нього розповіла баба Параска старенька прибиральниця, яка тоді ще працювала.
«Я тоді була жвава, око як у сокола, згадувала вона. Дивлюсь у вікно, а він стоїть під ліхтарем, тримає хлопця за руку. Тому років три, не більше. Говорить з ним серйозно, немов із дорослим. Потім дзвінок у двері і зник. Я за ним, але він спритний виявився, наче й не було».
Впізнала б одразу. Ніс у нього був особливий довгий, гострий, як у діда. Машини поруч не було, отже, місцевий. І навіть рукавички не вдягнув дитині.
Рома, звісно, нічого не памятав. Але роками роздумував і дійшов висновку: найімовірніше, це був його батько. Що сталося з матірю залишалося таємницею.
Однак у дитбудинок його привели охайно одягненим, доглянутим. Лише одна річ непокоїла вихователів велика білувата пляма на грудях, що йшла до шиї.
Спочатку подумали на опік, але лікарі сказали: рідкісна родима пляма. Баба Параска казала, що такі часто передаються по роду.
«Та годі, бабо Параско, хочеш, щоб я тепер по місту ходив і всіх на плями оглядав?» сміявся Рома.
Але жінка лише зітхала. Для нього вона стала найближчою, майже рідною. Після випуску вона запросила його до себе:
«Поки житла не дадуть живи в мене. Не місце тобі по чужих кутах тинятися».
Тоді Рома стримував сльози адже вже був чоловіком. Але як забути ті моменти, коли після чергової бійки він приходив до неї в комірчину і плакав, сховавши обличчя у її фартух?
Він завжди намагався захищати, навіть якщо суперники були старші. А вона гладила його по голові й казала:
«Молодець, що такий добрий, Ромку. Тільки життя з твоїм характером буде нелегким. Дуже нелегким».
Тоді він не розумів цих слів. Лише через роки відчув їхню вагу.
Оля була в дитбудинку від народження. Петро зявився пізніше, коли Ромі виповнилося одинадцять. Він був худий і високий, а Петро замкнутий, вразливий.
Його привезли після жахливої події: батьки отруїлися підробленим алкоголем. Спочатку Петро тримався осторонь.
Але сталася історія, яка назавжди звязала їх трійку в одну родину хоч і не кровну, але справжню.
Олю не любили. Руда, маленька, тиха ідеальна жертва для знущань. Одні дражнили, інші смикали за коси, треті просто штовхали. Того дня старші діти особливо розійшлися.
Рома не зміг стояти осторонь кинувся захищати. Але сили були нерівні. За хвилину він лежав на підлозі, закриваючи обличчя. Оля кричала, розмаху