Рудька вигнали. Знову. Вже третій раз за його недовге життя. Щось не щастило йому.
Лише рік минув, а він встиг побувати в трьох родинах, і кожна від нього відмовилась. Ну, не одразу. Спочатку його передавали, немов ненужний подарунок. А потім
Потім просто винесли за двері, відійшли кілька кроків і опустили у сміттєвий бак. Щоб не знайшов дорогу назад. А він і не намагався.
Він зрозумів одразу. По виразу обличчя того чоловіка. Дружина дуже засмутилась, коли Рудько подряпав новий шкіряний диван.
Дуже дорогий. Вона й винесла вирок. А чоловік? Що ж чоловік? Він завжди з нею погоджувався.
Взяв під пахву однорічного кота й пішов до сусіднього двору.
Рудько навіть не спробував бігти слідом. Він побачив у його очах остаточність і зрозумів це кінець.
Хоча б попрощались по-людськи. Погладили, вибачились. Але ні
Якось нікчемно вийшло. Ніби сміття викинули.
Рудько зітхнув і почав шукати у відходах щось їстівне, знайшов застарілі шматочки курки. Виліз і сів біля зеленого бака. Дивився на сонце.
Мружився, але не відводив погляду. Велике яскраве коло дарувало тепло. І йому це подобалось.
Останні промені. Літні, осінні, зимові. Невелика відлига. Лід скрізь танув.
А в душі Рудька він лишився.
Вечір і ніч були люті. Після заходу сонця вітер і мороз взялися за свою справу.
Рудий кіт замерзав. Не знав, куди йти, тому знайшов купу сухих листків і зарився в них. Згорнувся. Спочатку було дуже холодно, він тремтів, але потім
Потім, коли вітер обдув його шерсть крижаною сипучкою, йому раптом стало тепліше. Тремтіння зникло. Якийсь голос у глибині шепотів добрі слова.
Заспокоював, запрошував заплющити очі й забути про всі негоди.
“Згорнись ще трохи й спи. Спи, спи, спи” Відчував тепло.
Воно розливалось по задубілому тілу.
Так просто. Потрібно лише здатись і все скінчиться. Настане спокій. Пропадуть образи й біль.
Рудько в останнє зітхнув і погодився. Навіщо боротись? Завтра знову буде холод, знову голод. І це бажання закрити очі й ніколи їх не відкривати.
Десь далеко засвітились ліхтарі. Він подивився на них останній раз. Часто бачив їхнє світло з вікна. Рудий кіт вдихнув його востаннє, і його очі спалахнули в темряві.
Цей спалах привернув увагу рудої дівчинки. Вона йшла з батьком додому.
Там потягнула вона його за рукав. Там у листі хтось є.
Нікого там нема, буркнув батько. Ходімо, холодно.
Він намагався відвести її, але дівчинка знову потягнула плечем.
Я бачила світло!
Світло? У купі листя? здивувався він. Не може бути.
Але вона вже розгрібала листя й натрапила на нього. На рудого кота.
Тату! скрикнула вона.
Хто це? нахилився батько.
Він живий, прошепотіла дівчинка, намагаючись підняти замерзле тіло.
Ки