Оленко Григорівно, треба дівчинці навчатися далі. Такі ясні голови рідкість. У неї особливий талант до мов, до письменства. Побачили б ви її твори!
Моїй донечці було три роки, коли я знайшла її під мостом у калюжі. Виховала як рідну, хоч люди й шепотілися за спиною. Тепер вона вчителька у місті, а я все так само живу в своїй хаті, перебираючи спогади, як дорогоцінні намистини.
Підлога скрипнула під ногою знову думаю, треба б полагодити, та руки не доходять. Сіла за стіл, дістала свій старий щоденник. Сторінки пожовкли, як осіннє листя, але чорнило все ще зберігає мої думки. За вікном завірюха, верба стукає гілкою, ніби проситься в гості.
Чого це ти розгулялася? питаю її. Посидь спокійно, весна вже не за горами.
Смішно, звісно, з деревом розмовляти, але коли живеш одна, все навколо здається живим. Після тих страшних років я залишилася сама мій Іван загинув. Останній його лист досі зберігаю, пожовклий від часу, зігнутий на згинах стільки разів перечитувала. Писав, що скоро повернеться, що любить мене, що заживемо щасливо А через тиждень дізналася правду.
Дітей Бог не дав, може, й на краще у ті роки прогодувати було нічим. Голова колгоспу, Тарас Опанасович, завжди мене втішав:
Не сумуй, Оленко. Ти ще молода, знайдеш собі чоловіка.
Більше не піду заміж, рішуче відповідала. Одного разу любила і досить.
У колгоспі працювала від світанку до ночі. Бригадир Семенко, бувало, кричить:
Оленко Григорівно, іди вже додому, пізно!
Встигну, кажу, поки руки працюють, душа не стареє.
Господарство в мене було невелике коза Маруся, така ж уперта, як і я. Пять курочок вони мене вранці будили краще за будь-якого півня. Сусідка Параска часто жартувала:
Ти що, Оленко, не курка? Чого це твої птахи перші голоси подають?
Город тримала картопля, цибуля, буряки. Все своє, з землі. Восени робила запаси огірки, помідори, гриби. Взимку, бувало, відкриєш баночку і ніби літо повертається.
Той день памятаю, як зараз. Березень був сирим, мокрим. Зранку моросив дощик, до вечора підмерзло. Пішла до лісу по хмиз піч треба топити. Валежнику було вдосталь. Назбирала вязанку, йду додому повз міст, чую дитячий плач. Спершу подумала вітер гуляє. Але ні, чітко чути схлипує.
Спустилася під міст дивлюся, дівчинка маленька сидить, уся в багнюці, сукенка мокра, порвана, очі перелякані. Побачила мене замовкла, лише тремтить, як осиковий листок.
Чия ж ти, дитинко? питаю тихо, щоб не злякати ще більше.
Мовчить, лише оченятами блимає. Губи сині від холоду, руки червоні, опухлі.
Зовсім замерзла, буркнула сама до себе. Давай я тебе додому віднесу, зігрієшся.
Підняла її легенька, як пух. Загорнула в свою хустку, притиснула до грудей. А сама думаю яка ж мати могла дитину під мостом залишити?
Хмиз довелося кинути не до нього було. Всю дорогу дівчинка мовчала, лише міцно стискала мою шию змерзлими пальчиками.
Принесла додому, сусіди тут як тут новини в селі розносяться швидко. Параска перша прибігла:
Господи, Оленко, звідки ти її взяла?
Під мостом знайшла, кажу. Покинули, мабуть.
Ой, лишенько зітхнула Параска. Що ж із нею робитимеш?
Як що? Залишу собі.
Ти що, з глузду зїхала? це вже баба Уляна підійшла. Куди тобі дитину? Чим годуватимеш?
Чим Бог пошле, тим і прогодую, відрізала я.
Швидко затопила піч, гріла воду. Дівчинка вся в синцях, худа, реберця випинаються. Викупала її, загорнула в свою стару кофту іншого одягу не було.
Їсти хочеш? питаю.
Кивнула несміло.
Налила їй вчорашнього борщу, хліба шматок. Їсть жадно, але акуратно видно, не з вулиці дівчинка.
Як тебе звати?
Мовчить. Чи боїться, чи й справді не вміє говорити.
Поклала спати на своє ліжко, сама вмостилася на лавці. Уночі кілька разів прокидалася дивилася, як вона спить. Лежить, згорнувшись, уві сні схлипує.
Зранку пішла до сільради заявити про знахідку. Голова, Василь Терентійович, лише руками розвів:
Ніхто дитину не губив. Може, з міста підкинули
Що ж тепер робити?
За законом у дитячий будинок. Сьогодні ж подзвоню в райцентр.
Серце в мене стисло:
Почекай, Василю. Дайте мені час може, батьки обявляться. А поки я її залишу в себе.
Оленко Григорівно, подумай добре
Нічого думати. Вирішила.
Назвала її Соломією на честь бабусі. Думала, може, батьки знайдуться, але ніхто так і не прийшов. І добре я до неї всією душею привязалася.
Спочатку було важко в