Ранок застав нас на порошистій дорозі, що вела геть від села. В одній руці я тримав маленьку долоньку Оленки, в іншій легку валізу, наповнену не стільки речами, скільки розбитими мріями. Автобус, хропучи, від’їжджав від зупинки, уносячи нас подалі від місця, де ще вчора я вірив у щось хороше. Я їхав, навіть не попрощавшись із Ігорем. Він у цій час був на рибалці, на тому самому світанку, про який так захоплено розповідав напередодні. Крізь запотеле вікно я дивився на поля, що тікали назад, і розумів гірку правду: я так і не зустрів жінки, заради якої варто було б боротися. А починалося ж усе так гарно, так блискуче-романтично, що дух захоплювало.
Ігор буквально вдерся в моє життя, коли навчався на останньому курсі університету. Він не давав мені спокою, засипав компліментами, дивився закоханими очима, в яких танули всі мої сумніви. Він повторював, що кохає, що не уявляє життя без мене і без моєї чотирирічної донечки Оленки. Його наполегливість, щирість і запал розтопили лід у моєму серці, яке ще не оговталося після втрати першої дружини. І вже через три місяці після знайомства ми почали жити разом у моїй квартирі. Він був сповнений планів і обіцянок.
Наталко, серденько, його очі світилися, немов дві зірки, за місяць я отримаю диплом, і ми відразу поїдемо до мене в село. Я представлю тебе батькам, усій родині! Скажу їм, що ти моя майбутня дружина! Ти ж згодна? Він обіймав мене, і весь світ здавався таким простим.
Добре, згодна, відповідав я, і в душі теплілася несмілива надія. Він так часто казав, що його мати добра, гостинна, душа-людина, що любить гостей і вміє створювати затишок. Я вірив йому. Я так хотів вірити.
Село, де народився і виріс Ігор, зустріло нас вечірнім сонцем. Усі родичі жили поруч, буквально під одним дахом. Я тоді ще не знав, що неподалік жила місцева красуня Марічка, закохана в Ігора з дитинства, гордість села і, як усі вважали, ідеальна наречена. Не знав я й про діда Опанаса, батька Ігорового батька, який жив у старенькій хаті й часто заходив до сина в лазню, бо власна вже давно розвалилася. Дід Опанас доживав свій вік у тихому спокої, часто вдивляючись у пагорб за селом, де під вербою спочивала його дружина. Він знав, що сьогодні чекають гостей онук везе наречену.
Напередодні дід Опанас зайшов до сина й застав свою невістку Ганну в похмурому настрої.
Що, знову з Тарасом не поладнали? спитав він, готуючись прочитати нотацію.
Але Ганна, побачивши його, вилила своє невдоволення:
Діду, ти ж знаєш, що наш Ігорко женитися збирається? Завтра сюди свою обраницю везе.
Чув, Тарас казав. Ну й добре, хлопцеві вже пора. Навчання закінчив, роботу знайшов. Хай сімю заводить, філософськи відповів дід.
Так-то воно так, зітхнула Ганна, і її обличчя скривилося. Тільки ж обраниця ця Старша за нього на чотири роки! І дитина при ній, чотирьох років! Ніби своїх, сільських дівчат мало! Марічка наша, наприклад, красуня, медсестра, роботяща А ця хто? Невідомо, від кого дитина, яка в неї рідня. Нащо йому чуже ярмо? Своїх дітей ще народить!
Ганно, не лізь у життя дітей, спробував втрутитися дід, але невістка його вже не слухала.
Вона виношувала в серці злість і на сина, і на незнайомку, яка посміла відібрати його в «ідеальної» нареченої. І вона вигадала свій отруйний план: не буде вона старатися, не накриватиме гарний стіл, не сяятиме усмішками. Хай ця міська одразу зрозуміє, що її тут не чекали.
Ми приїхали під вечір, стомлені, але сповнені надій. Ігор сяяв від щастя. Двері відчинила його мати. Першим увійшов він, поставив валізу, а я з Оленкою завмерли на порозі.
Синочку, Ігорку, рідний! Ганна обняла його так, ніби боялася відпустити, а її погляд, що ковзнув по мені й доньці, був холодним. Нарешті ти вдома! Тепер у нас дипломований фахівець! Вона наголосила на слові «ти», немов хотіла сказати: «не те, що деякі».
Мамо, а де батько? Дід Опанас?
У лазні вони. Зараз прийдуть.
Потім вона подивилася на мене і промовила з солодкою іронією:
А це, мабуть, і є та сама Наталка? З дитиною? Вона оглянула мене з ніг до голови.
Заходьте, мийте руки. Ігорку, покажи їм, де у нас що.
Вже з перших слів мені все стало зрозуміло. Ігор ніби не помічав ні тону, ні поглядів. Він, усміхнений, узяв мене за руку й повів показувати хату. Незабаром повернулися батько і дід. Тарас виявився суворим, але щирим, а дід Опанас з добрими, теплими очима. Вони обняли і мене, і Оленку, і Ігора з щирістю, яку неможливо було зіграти.
Ну, діти, молодці, що приїхали! голосно сказав Тарас. Ганно,