Ой, дітки мої слухайте, та я вам розповім, як буває, коли життя виносить тебе з рідного дому, та ще й так, що опиняєшся між чужими стінами не через щастя, а через безвихідь.
Була колись у мене знайома Марічка, дівчина працьовита, як мурашка. І на роботі встигала, і вдома все блищало, і вечерю завжди гарячу ставила, і комуналку вчасно платила. А її чоловік, Денис, день-у-день лежав на дивані, у телефони граючись. Був у нього колись завод, та звільнився мовляв, начальник гнобить, а робота не по ньому. Обіцяв, що от-от знайде щось гідне, але минуло півроку, а він все у тій же пісні.
А ще у них жила його мати, Ганна Іванівна. Ох, і язик у неї як тертка! Що б Марічка не приготувала усе не так: то каша пересолена, то суп несмачний, то вареники розварюються. І завжди свого синочка вихваляє: «Ти ж, Дениску, не метушись за будь-якою роботою, ти в нас розумний, з головою!»
А Марічка все сама тягла. І гроші заробляла, і їжу варила, і після всіх кухню прибирала. Навіть чай у ліжко носила, бо їм лінь було з місця рушити.
Скільки разів вона просила Дениса хоч щось знайти а він у відповідь: «Не розганяйся, я шукаю щось гідне». А мати йому піддакує: «Не займай його, він і так переживає».
Ви думаєте, хтось її почув? Та де там! У них своя математика була: поки вона працює значить, все гаразд. А те, що вона від втоми на ходу засинає то дрібниці.
Я й сама так колись жила Памятаю, як тягнула все на собі, а вдячності жодної. Спочатку думаєш ось-ось зміниться, потім що треба терпіти заради сімї. А потім розумієш: терпиш заради тих, кому це й навіть не цікаво.
Кажуть, я сама винувата, що тепер тут, у пансіонаті. Може, і так. Бо не пішла раніше, не сказала «годі». А трималась, доки зовсім не виснажилась.
От і Марічка тоді зібрала речі і пішла. Не знаю куди, але знаю чому. Бо втомилась бути і кухарем, і прибиральником, і годувальником, і ще й «недостатньо хорошою» для тих, хто її не вартий.
Отак, діточки Любіть себе. Бо якщо ви себе не будете любити ніхто за вас цього не зробить.
