**Щоденник Марії**
Не можу себе зрозуміти. Я ж жінка, та й годі, чому ця дівчинка винна? Що в тому, що вона від іншої? Ти виховуватимеш її, і вона кликатиме тебе мамою. Так сталося, але ж ти маєш бути мудрішою. Любиш чоловіка полюби й його дитину.
Дмитру сьогодні подзвонили з опіки сказали забрати доньку, про яку він і не знав.
Оленко, сядь, маю тобі щось сказати, зітхнув він.
Мені дзвонили Моя донька в дитячому будинку.
Я аж підскочила:
Яка донька? Від кого? Ти жартуєш?
Ні, Олю, не жартую. Шість років тому, коли ми з тобою щойно познайомились, я зустрічався з Тетяною. Коли з тобою все стало серйозно, я пішов від неї. Через рік вона знайшла мене і сказала, що в нас є донька Настя. Не повірив, але пішов. І без аналізів було видно моя. Що сталося з Тетяною не знаю. Просто подзвонили й спитали, чи візьму Настю.
Першим моїм бажанням було крикнути: «Ні, мені не потрібна чужа донька!» Але його погляд змусив промовити інше:
Гаразд давай спершу відвідаємо її. Разом.
Він зрадів, і ми вирішили поїхати вже завтра.
Настя була маленькою, худенькою. В руках міцно стискала пошарпаного ведмедика, а коли її щось питали ховала обличчя в його шерсть. Я не відчула до неї ні тепла, ні ненависті. Жаль було, але ревнощі до тієї жінки перенеслися на дитину.
Виявилось, Тетяну позбавили прав пила, гуляла, а про доньку й не думала. Вона лише назвала батька, і тепер нічого не зміниш.
Дмитро був рішучий забирати Настю додому. Я намагалася його відмовити, але одного разу він розлютився:
Сама народити не можеш, то хоча б мовчи. Я свою кров у дитбудинку не залишу. Не подобається йди.
Було боляче, але він мав рацію. Він хоче дітей, а я У молодості були проблеми, і лікарі сказали дітей не буде. А ще я кохаю Дмитра і не хочу його втрачати. Він працьовитий, дбайливий, не пє. Де такого ще знайти?
Коли він привіз Настю додому, одразу попередив:
Якщо ображатимеш доброго не чекай.
Я через силу почала доглядати за нею: викупала, одягла, заплела коси. Настя була тихою не чіпай, і вона мовчить. Сидить у кутку, шепоче щось ведмедикові.
Дика якась, скаржилася я сусідкам. І Дмитра не визнає. Скаже «так» чи «ні» і все.
Дмитро теж змінився. Раніше з роботи з обіймами, тепер до доньки. Вона спочатку тікала, а потім звикла ходить за ним, як тінь.
Я ревнувала. А він ще й нарікав:
Ти до неї, як до ляльки. Їй потрібна мати, а не чужа тітка.
Тут мене прорвало:
Яка я їй мати? Вона мені ніхто! І перед нею витанцьовувати не буду! Іду до мами живи тут сам із нею!
Пішла, думала побіжить за мною, благатиме повернутись. Але ні. Тиждень, другий мовчить.
Я плакала. Мама спершу жаліла мене, але потім сказала:
Не розумію тебе. Ти ж жінка що тобі дівчинка винна? Від іншої то й що? Виросте кликатиме тебе матірю. Любиш чоловіка полюби й його дитину.
Я повернулась. Дмитро щось лагодив у гаражі, поруч Настя гралася з ведмедиком. Він підняв голову, і я завмерла.
Настя встала, взяла батька за руку і підвела до мене:
Миріться.
Пробачте мені вимовила я.
Дмитро обійняв мене одною рукою, іншою притягнув Настю. Я заплакала й теж обійняла її.
Стояли так довго, поки Настя не сказала:
Ми з Мішкою хочето їсти!
Дмитро й я переглянулись і ввійшли в будинок. Нарешті ми стали родиною.