У темному лісі, де дерева стояли мов вартові, під старим дубом сидів дід. Його руки тремтіли від холоду, а очі були повні розпачу. Власні діти привели його сюди й кинули, ніби непотрібну річ.
Роками вони чекали його смерті. Спадок велика хата, землі та гроші мав дістатися їм. Але старий не вмираў. Тож вони вирішили прискорити кінець: залишили його в глушині лісу, без їжі й води, сподіваючись, що дикі звірі зроблять свою справу, а поліція спише все на трагічний випадок.
Дід, притулившись до дерева, здригався від кожного шелесту. Десь далеко вив вітер, але серед його поривів почулося ще щось вовче виття. Він знав, що кінець близько.
Господи Невже так усе й закінчиться? прошепотів він, згортаючи руки в молитві.
Раптом тріснула гілка. Потім ще одна. Кроки наближалися. Дід намагався підвестися, але тіло не слухалось. Коли він підвів очі, серед чагарників зявився вовк.
Звір ішов повільно. Його шерсть сяяла при місячному світлі, а очі горіли, неміж вугілля. Він показав ікла й наблизився.
«Оце і кінець», подумав дід.
Він заплющив очі й почав голосно молитися, чекаючи гострого болю. Але раптом сталося те, чого він ніколи не сподівався.
Вовк не напав. Він підійшов ближче, зупинився а потім схилив голову й тихо завив, немов щось говорив.
Дід, не розуміючи, простягнув руку і звір не відступив. Навпаки, дозволив доторкнутися до своєї густої шерсті.
Тоді старий згадав. Багато років тому, коли він був ще сильним, знайшов у лісі молодого вовка, який потрапив у пастку мисливців.
Без страху, ризикуючи життям, він звільнив звіра. Той тоді втік, не озираючись але, схоже, не забув.
Тепер той самий вовк стояв перед ним, неміж перед рятівником. Він присідав нижче, даючи зрозуміти: сідай.
Ледаче, майже без сил, дід вхопився за шию звіра. Вовк піднявся й поніс його крізь темний ліс. Дід чув, як ламаються гілки під лапами, бачив, як у тінях рухаються інші звірі, але жоден не наважився підійти ближче.
Через кілька кілометрів попереду замаячило світло село. Люди, почувши гавкіт, вибігли й побачили неймовірне: великий вовк акуратно кладе біля воріт слабкого, але живого діда.
Коли старий опинився під дахом, оточений добрими людьми, він розплакався. Не від страху, а від усвідомлення, що звір виявився людянішим за його власних дітей.