Будь ласка, доню, змилуйся, вже три дні як я не їла навіть шматочка хліба, а в мене грошей і зовсім не лишилося, благала стара жінка продавчиню.
Холодний зимовий вітер проймав до кісток, обвиваючи старі вулички міста, ніби нагадуючи про часи, коли тут ще жили люди з теплими серцями та щирими поглядами.
Серед сірих стін і облуплених вивісок стояла літня жінка, обличчя якої було вкрите мереживом зморшок кожна з них розповідала свою історію болю, стійкості та втрачених надій. У руках вона стискала пошарпаний торбину, наповнену порожніми пляшками, немов останніми уламками минулого життя. Очі її були вогкі, а сльози повільно скочувалися по щоках, не поспішаючи висихати на холодному повітрі.
Молю тебе, доню прошепотіла вона тремтячим голосом, наче листок на вітрі. Три дні вже не їла. Не маю жодної копійки навіть на шматок хліба.
Її слова зависли в повітрі, але за скляними дверима крамниці продавчиня лише байдуже похитала головою. Погляд її був холодним, немов вирізаний з криги.
Ну й що? відповіла вона з дражливою усмішкою. Це пекарня, а не пункт прийому пляшок. Хіба не бачиш? На вивісці чітко написано: пляшки здають у спеціальному місці, там і дадуть гроші на хліб, на їжу, на життя. Що ж ти від мене хочеш?
Стара збентежилася. Вона не знала, що пункт прийому закривається о дванадцятій. Запізнилася. Запізнилася на ту крихітну можливість, яка могла б врятувати її від голоду. Раніше їй і на думку не спало збирати пляшки. Вона була вчителькою освіченою жінкою з гідністю, яку не втратила навіть у найскрутніші дні. Але тепер тепер вона стояла перед кіоском, як жебрачка, відчуваючи, як гіркий присмак сорому наповнює її душу.
Ну що ж продавчиня трохи помякшила тон. Треба менше спати. Завтра, якщо принесеш пляшки раніше, приходь дам тобі поїсти.
Доню, благала жінка, дай хоча б чверть буханця Завтра віддам. Мені погано Я не можу Не витримаю цього голоду.
Але в очах продавчині не було іскри співчуття.
Ні, різко відрізала вона. Я не займаюся милостинею. Сама ледве дотягую до зарплати. Щодня приходять такі, як ти, годі всіх годувати. Не заважай, люди чекають.
Поруч стояв чоловік у темному пальті, загублений у думках. Він здавався далеким, немов перебував у іншому світі світі клопотів, рішень, майбутнього. Продавчиня вмить перетворилася, наче перед нею зявився не звичайний покупець, а важливий гість.
Доброго дня, Павле Олексійовичу! радісно вигукнула вона. Сьогодні привезли ваш улюблений хліб з горіхами та сухофруктами. А тістечка свіжі, з абрикосами. Вишневі учорашні, але дуже смачні.
Доброго дня, відповів він розсіяно. Дайте хліб з горіхами і шість тістечок з вишнею.
Може, з абрикосами? підказала вона з усмішкою.
Неважливо, пробурмотів він. З абрикосами, якщо є.
Дістав товстий гаманець, вийняв велику купюру і мовчки передав їй. У цю мить його погляд випадково ковзнув убік і зупинився. Він побачив стару жінку, яка стояла в тіні кіоску. Її обличчя здавалося знайомим. Дуже знайомим. Але память заперечувала, відмовляючись повернути спогади. Лише одна деталь блиснула в свідомості: старовинна брошка у формі квітки, приколота до її потертого пальта. У ній було щось особливе щось близьке.
Чоловік сів у чорний автомобіль, поклав торбу з покупками на сидіння і поїхав. Його офіс був неподалік, на околиці міста, у скромній сучасній будівлі. Він не любив показної розкоші. Павло Шевченко, власник великої фірми з продажу побутової техніки, починав з нуля ще на початку 90-х, коли країна була на межі хаосу, а кожну гривню заробляли кровю і потом. Завдяки залізній волі, розуму та неймовірній працьовитості він збудував імперію, не покладаючись на звязки чи покровителів.
Його будинок затишний котедж на околиці був повний життя. Там жили дружина Оксана, двоє синів Андрій і Денис і незабаром мала народитися довгоочікувана донька. Саме дзвінок дружини вивів його із задуми.
Павлу, сказала Оксана стурбовано, дзвонили зі школи. Андрій знову побився.
Кохана, я не знаю, чи зможу зітхнув він. У мене важливі переговори з постачальником. Без цього контракту можемо втратити мільйони.
Але мені важко їхати самій, прошепотіла вона. Я вагітна, втомлена. Не хочу туди одна.
Не їдь, відповів він рішуче. Обіцяю, знайду час. А Андрій отримає гарну лекцію, якщо не припинить так поводитися.
Ти ніколи не вдома, сумно сказала вона. Приходиш, коли діти вже сплять, йдеш коли щ