Жіноча доля
Олену й Василя вважали ідеальною парою. Обо витончені, успішні, з достатком, тільки дітей у них не було. Лікарі лише розводили руками, ставлячи невтішний діагноз.
Але вони не втрачали надії. Ходили до церкви, молилися, їздили по святих місцях. До кого тільки не зверталися. Чули, що в якомусь селі живе стара знахарка зараз же їхали. Одна з них і сказала, що дитина буде, навіть не одна, але через біль і втрати. Багато вона тоді говорила. Олена так зраділа, що ледве слухала, нічого не запамятала, крім одного треба вірити.
“Жили б собі, подорожували, грошей же повно, а вони трагедію влаштовують. Діти невдячні, виростуть й склянки води в старості не подадуть”, обговорювали за її спиною.
“Старі вже, у самої, мабуть, хвороб купа, а туди ж дітей хоче. Про онуків би думали” Але звідки онуки, якщо дітей нема?
Олена якось сказала Василеві, що не тримає його, щоб знайшов собі молодшу жінку, яка народить йому дитину, та й не одну. Він так на неї подивився, що вона пожалкувала про свої слова й більше не піднімала цієї теми. Так і жили.
Усе було робота, квартира, гроші, але виявилося, що для щастя цього замало. Олена знала, що була б найкращою мамою на світі. Уявляла, як колихатиме на руках маленьку дитину, схожу на них із чоловіком, як вона робитиме перші кроки, піде до школи Інколи вона сама собі казала: “Живуть же люди й без дітей. Значить, така доля. Бог не дає дитини значить, не заслуговує”. І шукала в собі вади, за які її покарав Господь.
Може, молитви допомогли, може, змилувався над ними Всевишній за терпіння й віру нагородив їх. Одного разу сталося те саме диво, у яке вони так вірили.
Олена вже не слідкувала за циклами. Тому коли вранці відчула нудоту, подумала, що щось не те зїла вчора. Але нудота повторилася й наступного ранку. Потім варила борщ, і від запаху мяса їй знову стало зле. А може Та ні, не може бути! І все ж Олена пішла до аптеки й купила два різні тести.
Як часто ми сподіваємося на диво, а побачивши його сумніваємося й не віримо очам. Олена теж не одразу повірила, коли побачила дві довгоочікувані смужки. Ледве дочекалася, поки Василь повернеться з роботи, щоб поділитися радістю.
“Я вагітна”, випалила вона, лише він увійшов у квартиру, і простягнула тест.
Вони кинулися одне до одного, обійнялися й так стояли довго, поки на очах не висохли сльози щастя.
Василь не дозволяв їй піднімати важке, навіть до магазину забороняв ходити без нього, щоб не носила пакети. Постійно питав, як вона почувається.
“Годі вже трястися надо мною. Народжують жінки й старші за мене”, ображалася Олена.
“Мені байдуже на інших жінок. У мене є тільки ти. Я не хочу, щоб з тобою і нашою дитиною щось сталося”, говорив він, цілуючи дружину. “До того ж, мені приємно піклуватися про вас”.
Коли зявився живіт, сусіди й колеги не залишили цього без уваги. Хтось щиро радів за подружжя, а хтось не приховував злого.
“Що, все ж таки ЕКО зробили?..”
“Не народить, або народить каліку”, сказала одна сусідка іншій на лавці біля будинку.
Олена почула і швидко пішла геть від “доброзичливців”. Ішла, гладячи живіт і шепотіла:
“Не слухай нікого. Ти будеш найкрасивішою і найрозумнішою”. Вона вже знала буде донька.
Раніше Олена обходила дитячі відділи стороною, а тепер сміливо заходила в магазини й вибирала найкращий одяг для малечі. Дома розгортала й милувалася, уявляючи в ньому свою донечку. Притискала крихітну бодійку до обличчя. Вона пахла магазином, але все одно це був одяг її дитини.
Коли прийшов час пологів, вони з чоловіком домовилися з найкращою клінікою про кесарів розтин, боячись несподіванок. Вони занадто довго чекали, щоб ризикувати. Дівчинка народилася здоровою. Не було дня, щоб вони не дякували небесам за дане їм щастя.
Молока в Олени не було, купували найдорожчі суміші. Обоє могли годинами дивитися, як спить маля. Потім були перші зубки, перші слова, перші кроки. Чоловік запропонував Олені не повертатися після декрету на роботу. Він добре заробляв нехай сидить з дитиною вдома.
“Ніяких садочків, від інших дітей хвороби нацеплять”.
Донька стала сенсом життя для Олени, вона із задоволенням сиділа з нею вдома. Марійка росла в любові, гарненькою й слухняною дівчинкою, не створюючи батькам клопоту.
До щастя швидко звикаєш, перестаєш його помічати.
Марійка вже ходила до школи. Якось увечері вона робила уроки, Василь читав газету, а Олена готувала вечерю. Залишилося нарізати овочі на салат, коли вона згадала, що забула купити майонез.
“Вась, я швидко збігаю в магазин”, сказала вона чоловікові.
“Гм”, буркнув він, не відриваючись від газети.