Давним-давно, коли ще густі ліси вкривали Україну, трапилася ця історія. В темному лісі, де тіні танцювали під місяцем, сидів старий дід. Його руки тремтіли від холоду, а очі були повні розпачу. Власні діти привели його сюди й кинули, ніби старе непотрібне лахміття.
Роки вони чекали його смерті, мріяли про спадок: велику хату, поля та гроші. Але старий не вмира́в. Тож вони вирішили прискорити кінець залишили його в гущавині, без їжі й води, сподіваючись, що звірі зроблять свою справу, а люди подумають на нещасний випадок.
Дід, притулившись до старого дуба, здригався від кожного шелесту. Десь далеко вив вітер, але поміж його голосом лунав інший звук вовче виття. Старий зрозумів: кінець близький.
Боже мій Невже так усе й скінчиться? прошепотів він, складаючи руки в молитві.
Раптом тріснула гілка. Потім ще одна. Кроки наближалися. Дід намагався підвестися, але тіло не слухалось. В темряві мелькнув силует із чагарників вийшов вовк.
Звір ішов повільно, його шерсть блищала під місяцем, а очі палали, як вугілля. Він показав ікла й наблизився.
«Ось і кінець», подумав дід.
Він заплющив очі й почав голосно молитися, чекаючи гострої боли. Але раптом сталося те, чого ніхто не міг передбачити.
Вовк не напав. Він підійшов ближче, зупинився і похилив голову, тихо завивши, ніби щось казав.
Дід, не розуміючи, простягнув руку і звір не відступив. Навпаки, дозволив доторкнутися до своєї густої шерсті.
Тоді старий згадав. Багато років тому, коли він був ще сильним, знайшов у лісі молодого вовка, який потрапив у пастку мисливців. Без страху, ризикуючи життям, він звільнив звіра. Той тоді втік, не озирнувшись але, схоже, ніколи не забув.
Тепер той самий вовк стояв перед ним, як перед рятівником. Він припав до землі, даючи зрозуміти: сідай.
Ледачими руками дід вхопився за його шию. Вовк піднявся й поніс його крізь темний ліс. Старий чув, як тріщать гілки під лапами, бачив, як тіні інших звірів тікають у пітьму ніхто не наважувався підійти.
Через кілька верст зявилося світло село. Люди, почувши гавкіт, вибігли й побачили неймовірне: величезний вовк обережно кладе біля воріт слабкого, але живого діда.
Коли старий опинився під дахом, оточений добрими людьми, він заплакав. Не від страху, а від усвідомлення, що звір виявився людянішим за його власних дітей.