Я вів свій невеликий крамничок одягу в Києві. Одного вечора, коли вже збирався зачинятися, до мене зайшла вагітна жінка. Вона довго перебирала сукні, хоча я вже гаснув світло. Зав’язалася розмова вона розповіла, що чоловік пішов, залишивши її з двома дітьми. Жила в орендованій хаті, але довелося повертатися до батьків у Вінницю. З ними теж не просто, а тут ще й вагітність виявилася на аборт уже пізно. Речі не сходяться, бо тіло змінилося, а купити нове ні на що. Говорить спокійно, але я бачу шукає найдешевшу річ, а й на ту грошей не вистачає.
Я був втомлений, але подумав не розорюся ж, якщо просто віддам одну сукню. Вона аж сяяла від щастя, подякувала й пішла.
Час минув, я про ту зустріч і забув. Аж ось одного дня заходить жінка усміхнена, знайома, але я не міг згадати, звідки. Вона дістала з простуватого мішечка звязаний пакунок і почала розповідати:
«Памятаєте, я приходила до вас вагітна, без грошей? Ви віддали мені сукню дарма. Ще сказали, що все буде добре, що людина витримує більше, ніж здається. Тоді це була єдина тепла розмова за довгий час. Я народила, тепер у мене троє дітей. Живу сама, але справляюся. Дякую вам за ту підтримку вона мене врятувала».
Ми обійнялися, побажали одне одному добра. Вона пішла, а я розгорнув пакунок там лежали крила, такі, як у різдвяних янголят. Мені стало ніяково. Адже тоді я просто хотів швидше закрити крамницю, а вийшло, що став для неї тим, хто вгадав біль, сказав потрібні слова і подарував трішки надії.
Виходить, інколи досить мало кілька щирих слів, проста річ, посмішка у відповідь. А воно росте в щось велике, ніби крила.