Марії й на думку не приходило запрошувати Ярослава жити до неї. Бути разом на побаченнях одне, а ділити одну оселю зовсім інше. У суботу Марія готувалася до чергової прогулянки, коли почула дзвінок у двері. Відкривши, вона аж завмерла на порозі стояв Ярослав із двома величезними чемоданами.
Марія сиділа у кріслі, переглядаючи світлини на телефоні. Ось вони з Ярославом у парку годують лебедів, ось гуляють біля Дніпра, ось збирають гриби в лісі. Півроку знайомства минули, наче один день.
Познайомилися вони на сайті знайомств. Їй шістдесят два, йому шістдесят чотири. Обоє розлучені, діти давно самостійні, живуть окремо.
Ярослав сподобався їй відразу інтелігентний, з гарним почуттям гумору, любив читати. Він не шукав господиню для хати чи няньку для онуків. Просто хотів спілкування з цікавою жінкою.
Зустрічалися два-три рази на тиждень. Ходили до театру, на виставки, у кафе, гуляли містом, їздили на дачу до її подруги. Марії подобалася така свобода близькість без зобовязань.
«Маріє, розкажи, як ти живеш?» запитав Ярослав одразу після перших побачень.
«Спокійно. Сама вже шість років, звикла».
«І не нудно?»
«Буває. Але є подруги, дочки навідуваються. А тепер є й ти».
«Приємно чути», посміхнувся він.
Після розлучення Ярослав знімав однокімнатну квартиру у старому будинку. Скаржився, що господарка постійно піднімає оренду, а ремонту не робить.
«Що вдієш? зітхав він. Свого житла нема. Після розлучення все дісталося колишній дружині. Їй батьки ще давно квартиру купили, а те, що я там ремонтував за свій кошт, ніхто не врахує».
«А сам не думав купити щось?»
«З яких грошей?»
Марія розуміла. Вона сама заробляла на свою трикімнатну у доброму районі все життя. Доньки жили окремо, тож місця було багато.
Але запросити Ярослава до себе? Навіть думки такої не було. Зустрічатися одне, а жити разом інше.
У ту суботу Марія чекала його на прогулянку. Але коли вона відчинила двері, то побачила його з двома валізами.
«Ярославе, що сталося?»
«Маріє, можна зайти? Зараз поясню».
Вони пройшли у вітальню. Чоловік залишив чемодани у передпокої та сів.
«Господарка продає квартиру. Каже, щоб за тиждень звільнив».
«І що тепер?»
«А тепер мені нема де жити. Шукати нове житло кошти й час потрібні».
Марія почала розуміти, до чого він веде.
«Маріє, ми ж з тобою півроку разом. Знаємо один одного. Може, спробуємо жити під одним дахом?»
«Разом?» перепитала вона.
«Так. У тебе велика квартира. Я ж не нахлібник працюю, за все платитиму».
«Але ми ж про це ніколи не говорили!»
«Навіщо було говорити? Життя саме все вирішило».
Марія збентежилася. Вона не була готова до такого.
«Ярославе, мені потрібно подумати».
«Що тут думати? Ми ж кохаємося».
«Кохання і спільний побут це різні речі».
«Чому? У нашому віці час вирішуватися».
«У чому вирішуватися?»
«У тому, щоб бути разом. Якщо зустрічаємося, значить, маємо жити під одним дахом».
Марія глянула на чемодани. Виходило, він уже все вирішив за неї.
«А якщо я не хочу?»
«Не хочеш щастя?»
«Не хочу, щоб хтось зявлявся з речами, навіть не запитавши».
«Маріє, я ж не зі зла. Просто обставини».
«Обставини не падають з неба. Їх створюють люди».
«Що ти маєш на увазі?»
«Те, що треба було спочатку обговорити, а потім везе