Конфлікт на першому поверсі
Сьогодні, коли я сиділа на підвіконні у своїй однокімнатній квартирі на вулиці Січових Стрільців у Києві, думки поверталися до того, що сталося в під’їзді. Я, Оленка Петрівна, ще й нещодавно закінчила студентську сесію, спостерігала, як старенька Тетяна Іванівна стояла в під’їзді, стискаючи стару металеву лійку, ніби це був її останній захист. На сходовій площадці першого поверху, де зазвичай стояли її глиняні горщики з петуніями, гераньою і фіалками, тепер панував безлад: три горщики розбиті, земля розсипалась по зношеному лінолеуму, а пелюстки лежали, мов уламки бурі. Під’їзд пахнув вологістю, цвіллю і легким металевим присмаком від поручніх поручнів. З квартири 12 лунала гучна електронна музика з важкими басами.
Тетяна Іванівна, у яскравій халаті з ромашками і з сивим волоссям, зібраним у тугий пучок, підняла погляд на новенький чорний велосипед, прикріплений ланцюгом до поручня саме там, де раніше стояла її квіткова клумба.
Хто ж це таке навчив? пробурмотіла вона, голос тремтів від гніву. Мої квіти! Півстоліття їх вирощувала, а тепер варвари!
Двері квартири 12 розчинилися, і на площадку викинувся Володимир, двадцять сімрічний сусід у сірих спортивних шортах і майці. Його темне волосся було розкидане після тренування, а в руках він тримав пляшку води з яскравою етикеткою.
Тетяно Іванівно, чому так крик? сказав він, оглядаючи хаос. Це ж заради горщиків? Велосипед поставив, горщики впали. Куплю нові, обіцяю.
Тетяна ткнула лійкою в його сторону, вода розбризкнулася по підлозі.
Нові? Це не просто горщики, Володиме! Це душа під’їзду! А ви, молодь, тільки ламати вмієте!
Володимир закатив очі, піднявши губу, щоб випити воду.
Душа? Бабуся, це рослини. Мій велосипед важливіший я ним їжджу в спортзал, робота моя. А ваші горщики зайняли всю площу!
З квартири виглянула Олена, молодша сестра Володимира, її світле волосся зібране в неохайний хвіст, у руках вона тримала потрісканий підручник з психології, готуючись до іспиту в університеті. На ній була oversizeфутболка з надписом «Мрійте велике».
Володимо, ти серйозно? сказала вона, побачивши розбиті горщики. Тетяно Іванівно, пробачте його, він не подумав. Я зараз приберу.
Тетяна фыркнула, її очі блиснули під окулярами.
Не подумав? Це егоїзм, Оленко! Ви, молоді, тільки про себе думаєте! Мої квіти радували весь будинок, а ви їх в смітник кидали!
Зверху спустилася Марина, тридцять п’ять років, мати двох дітей з квартири 15. Вона підштовхнула візок з малим сином, а її джинси були в плямах від яблучного пюре. За нею ішла старша дочка Лариса, з рюкзаком.
Що це за галас? запитала Марина, оглядаючи площадку. Володиме, це ти квіти розбив? Тетяна Іванівна права, вони під’їзд прикрашають!
Володимир кинуў пляшку на підвіконня, воно дзижчало, вдаряючись об скло.
Прикрасити? Та половина в’яне! Краще лампочки в під’їзді поміняти, ніж квіти поливати!
Олег, самотній програміст з квартири 10, виставив голову з-за дверей, тримаючи ноутбук. Його окуляри сповзли на ніс, а футболка з логотипом Linux була змята.
Володиме, не гарячись, сказав він, поправляючи окуляри. Квіти це екологія, кисень. А твій велосипед можна в підвалі зберігати.
Володимир повернувся, голос став голосніше.
Екологія? Олеже, ти в під’їзді раз в місяць буваєш, сидиш у своєму коді! А мені куди велосипед поставити?
Під’їзд перетворився на арену, де розбиті горщики стали символом війни між сусідами, кожен з яких бачив у квітах щось своє.
Наступного дня конфлікт розгорівся з новою силою. Тетяна Іванівна принесла нові горщики з підвалу, де тримала запас, і демонстративно поливала петунії, бурмочучи про «невиховану молодь». Її яскравий халат розвівся, а лійка блищала під тусклим світлом лампи. Володимир, повернувшись з тренування, побачив, що його велосипед знову загнізлений в кут, оточений порожніми горщиками, і крикнув сестрі:
Оленко, що це за цирк? вигукнув він, ткнувши в горщики. Я ж казав, мені місце треба!
Оленка, сидячи за кухонним столом, завалена конспектами, відклала підручник.
Володиме, не починай. Я з Тетяною Іванівною говорила вона справді розстроєна. Може, вибачишся?
Володимир фыркнув, зняв кросівки, які глухо впали на підлогу.
Вибачитися? За що? Вона свої квіти всюди розставила, а я маю підлаштовуватись? Це мій під’їзд теж!
Оленка зітхнула, голос став м’якшим, але твердішим.
Це наш під’їзд, Володиме. І її теж. Вона їх для всіх вирощує, а