Іди на кухню! почула я від чоловіка і не витримала.
Марія дивилася на екран телефону. Тарас написав уже четвертий раз за півгодини: «Дурна, підніми трубку».
Вона сиділа за кермом учбової машини інструктор пояснював, як паркуватися паралельно. Телефон знову задзвонив.
Можна відповісти? Чоловік хвилюється.
Звичайно.
Тарасе, я за кермом
Чому не береш? Я ж дзвоню!
Не можна розмовляти під час
Ага, зрозуміло. Права важливіші за чоловіка. Коли додому?
За годину.
А вечерю хто готуватиме? Чи мені самому?
Інструктор відвернувся, імітуючи, що не чує.
Приїду приготую.
Ото й добре. А то вже думав, дружина моя тепер бізнесвумен.
Дома Тарас сидів на дивані, гортаючи телефон. Вже три місяці, як він звільнився з роботи, казав, що це тимчасово, але нову знайти не виходило.
Ну що, як автошкола? Важко?
У його голосі був знайомий підкол.
Нормально. Паркування вчили.
О, серйозно. Наука ціла, так?
Марія пішла на кухню. У раковині стояв брудний посуд його сніданок.
Тарасе, може, розберемо коробки? Уже лютий, а ми як ніколи не переїхали.
Він відірвався від екрана.
Що там розбирати? Сама впораєшся.
Можна ж разом. І прибрати заодно
Тарас підвівся і підійшов ближче. У його очах щось блиснуло холодне.
Іди на кухню!
Сказав тихо, але так чітко, що це пройняло наскрізь. Не накинувся просто велів, і ця тиша була страшнішою за крик.
Марія завмерла.
Що ти сказав?
Те, що почула! Готуй вечерю!
Ми ж про коробки говорили
Про що? Ти носишся. Я сказав сама впораєш.
Щось усередині неї обірвалося. Не через образи через розуміння. Вона згадала новорічний вечір у його друзів, де він був душею компанії.
Жартував із усіма жінками, допомагав господині. А в авто потім сказав:
Чого мовчала увесь вечір? Ніяково було?
Я не піду на кухню!
Він здивовано підняв брови.
Що?
Не піду!
Маріє, не заводь мене. Ми ж нормально спілкуємося.
Нормально? Коли востаннє ти говорив зі мною по-людськи?
Тарас поклав телефон.
Які претензії? Я ж просто пожартував.
Пожартував? «Дурна, підніми трубку» це теж жарт?
Ну що, не можна дружині написати?
Можна. Але не «дурна».
Боже, та яка різниця! Ти ж розумієш, що я без зла.
Розумію. Тому й мовчала увесь цей час.
Марія сіла на ліжко.
Знаєш, що мені сьогодні інструктор сказав? «У вас міцні руки». Уяви? Міцні. А вдома я боюся попросити допомогти з коробками.
Боїшся?
Тарас засміявся.
Та годі тобі!
Боюся. Бо знаю ти знайдеш спосіб показати, що я нічого не варта.
Це ти усе вигадуєш.
Вигадую? А памятаєш, як при гостях розповідав, що я «в автошколі бавишся»?
Та це ж було смішно!
Тобі. А мені соромно.
Тарас сів поруч.
Слухай, якщо тобі не подобається, як я говорю
То що?
Двері там, де й були.
Тиша. Марія дивилася на нього. Він не вибачився. Не пояснив. Просто вказав на вихід.
Добре.
Вона встала, дістала валізу з шафи й почала збирати речі.
Що ти робиш?
Те, що ти запропонував.
Куди поїдеш?
До Ірини.
Поскічишся трохи, потім повернешся. Як завжди.
Як завжди?
Жінки люблять драми. Хлопнути дверима, поплакати подругам.
Марія поклала документи, косметику, зарядку.
А потім повзти назад!
Вона дістала з коробки весільне фото вони у ЗАГСі, усміхнені.
Отут би ти так зі мною говорив?
Тарас глянув на фото.
Там були люди.
А тут хто?
Тут сімя. Тут можна розслабитися.
Марія акуратно поклала фото назад. Застебнула валізу.
Розслабитися Зрозуміло.
Почекай. Давай обговоримо.
Що обговорювати? Ти вже показав, хто я для тебе вдома.
У передпокої вона натягла пальто. Тарас стояв босий, у домашніх штанях.
Та киць! Усі свариться.
Ми не сварилися.
Марія взялася за ручку дверей:
Ти просто вирішив, що тепер можна.
Двері грюкнули. За спиною почулося:
Далеко не втечеш!
Через два тижні прийшов лист: «Приїду завтра, як знайду час».
Подруга Ірина похитала головою:
Навіщо тобі зустрічатися з ним?
Хочу переконатися, що не помиляюся.
Кафе біля вокзалу. Тарас запізнився на півгодини.
Як справи?
Сів, навіть не вибачившись.
Добре.
Де живеш?
В Ірини поки що.
Слова «поки що» вирвалися самі звичка заспокоювати ситуацію.
Вдома хаос. Посуд не митий, білизна не прана. Добре, сусідка принесла продукти.
Підійшла офіціантка гарна брюнетка років двадцяти пяти.
Що будете зам