Ми з моїм песиком Дзвінком гуляли у парку Шевченка, коли раптом він підбіг до чорної торби, схопив її в зуби та стрибнув у фонтан. А потім сталося щось неймовірне.
Був тихий вечір у Києві, повітря пахло свіжістю після дощу. Я й Дзвінок, як завжди, йшли до нашого улюбленого фонтану “Кришталева казка”. Раптом мій хорт злякано підвів вуха, шерсть на спині став дибки, ніби відчув небезпеку. Він кинувся вперед, немов побачив привида. Я голосно кликав: “Дзвінку, до мене!” але він мчав, наче його тягнула якась невідома сила.
Біля лавки лежала велика чорна сумка, немов загублена кимсь із натовпу. Дзвінок почав скавчати на неї, підстрибуючи, немов граючи, але в його очах була тривога. Я озирнувся навколо нікого. І тоді мій пес зробив те, чого я ніколи не забуду: він схопив ту сумку й, немов підкоряючись якомусь внутрішньому наказу, кинувся з нею у воду.
Все сталося за мить. Я кричав, простягаючи руки, але Дзвінок уже був у фонтані. І тоді вибух! Вода зірвалася величезним стовпом, бризги розлетілися аж до тополь. Земля здригнулася, але хвиля розійшлася у воді, не зачепивши нікого. Лише кілька рибин із фонтану опинилися на алеї.
Тоді я зрозумів у тій сумці був вибуховий пристрій. Дзвінок відчув це, коли я ще нічого не підозрював. Він врятував нас усіх, забравши небезпеку під воду. Тепер, коли я проходжу повз цей фонтан, мені здається, що в його бризках грає веселка немов посмішка мого сміливого Дзвінка. І кожна крапля нагадує: справжня любов ніколи не зникає, вона лише змінює форму.
