Цієї ночі я випрова́див сина й його дружину за двері та забрав у них ключі настав момент, коли зрозумів: годі.
Минув тиждень, а я досі не можу прийти до тями. Вигнав із власного дому рідного сина й його дружину. І знаєте що? Не відчуваю провини. Ані крихти. Бо це була остання крана. Вони самі змусили мене прийняти це рішення.
Все почалося піврок перед тим. Як зазвичай, повернувся з роботи. Втомлений, мрію про чашку чаю й тишу. Аж раптом що я бачу? На кухні сидить мій син Тарас і його дружина Ярина. Вона нарізує ковбасу, а він, розвалившись за столом, гортає газету й, немов нічого не сталося, посміхається:
Привіт, тату! Вирішили завітати!
На перший погляд нічого страшного. Завжди радію, коли Тарас заходить у гості. Але потім зрозумів: це не візит. Це переселення. Без попередження, без прохання. Вони просто вдерлися в мою хату й залишились.
Виявилося, їх висе́лили з орендованої квартири шість місяців не платили за оренду. А я ж казав їм: не беріть того, що не можете собі дозволити! Міряйте за міркою. Але ні. Їм потрібен центр, євроремонт, балкон з краєвидом. А коли все розвалилося тікають до батька.
Тату, ми лише на тиждень. Обіцяю, шукатимемо квартиру, запевняв син.
Я, як дурень, повірив. Подумав: ну добре, тиждень не покарання. Ми ж рідні. Треба допомогти. Якби я знав, до чого це призведе
Минув тиждень. Потім другий. Потім третій місяць. Квартиру ніхто навіть не дивився. А ось влаштувались вони чудово. Жили, як у себе: ні в чому не шкодували, ні до чого не докладали рук, нічим не цікавились. А Ярина Господи, як же я про неї помилився.
Вона не готувала, не прибирала. Цілими днями бігала по подругах, а якщо залишалася вдома лежала на дивані з телефоном. Я приходив з роботи, варив вечерю, мив посуд, а вона ніби на відпочинку в санаторії. Навіть своєї чашки не вимила.
Одного разу обережно запропонував: може, варто пошукати додаткову роботу? Їм було б легше. І одразу отримав у відповідь:
Ми самі знаємо, як жити. Дякуємо за турботу.
Я їх годував, платив за воду, світло, опалення. Вони не дали жодної копійки. І ще й уміли влаштовувати скандали, якщо щось було не так. Кожне моє зауваження переростало в бурю.
А ось минув тиждень. Пізній вечір. Лежу у ліжку, не можу заснути. У сусідній кімнаті реве телевізор, Тарас і Ярина сміються, щось обговорюють. А в мене зранку на роботу. Вийшов до них:
Діти, ви скоро спати? Мені завтра рано вставати!
Тату, ну не треба драми, відповів Тарас.
Пане Олеже, заспокойте нерви, додала Ярина, навіть не обертаючись.
Відчув, як щось усередині перервалося.
Збирайте речі. Завтра вас тут не буде.
Що?
Чули. Виходьте.
Або я сам почну викидати ваші речі.
Коли повернувся до своєї кімнати, Ярина щось буркнула. Це було занадто. Без зайвих слів узяв три великі мішки й почав складати туди їхні речі. Вони намагались мене зупинити, благали, але вже було пізно.
Або виходите зараз, або викликаю поліцію.
За півгодини їхні речі стояли у коридорі. Забрав ключі. Ні сліз, ні каяття. Лише злість і докори. Але мені вже було все одно. Зачинив двері. Замкнув замок. І сів. Вперше за півроку у тиші.
Куди вони пішли не знаю. У Ярини є батьки, купа подруг, завжди знайдеться якийсь диван. Впевнений, вони не пропадуть.
Не шкодую. Вчинив правильно. Бо це мій дім. Моя фортеця. І не дозволю нікому його топтати брудними чобітьми. Навіть якщо це мій син.
*Іноді бути добрим означає бути жорстоким.*
