Знаєш, хочу тобі розповісти одну історію. Мене звати Надія Бойко, мені шістдесят девять. У мене є два сини, троє онуків і двоє невісток. З такою родиною можна подумати, що я купаюся в увазі та турботі. Але останні роки я живу, наче сирота. Сама у своїй хрущовці, з хворим коліном і телефоном, який мовчить тижнями.
Після смерті чоловіка все змінилося. За його життя сини інколи заходили на свята чи по справі. Але як тільки його поховали, вони зникли. Пять років. Пять довгих років я їх не бачила, хоча вони живуть у тому ж Києві, за півгодини автобусом.
Я не докоряла. Просто телефонувала. По допомогу. Коли сусіди затопили кухню несильно, але стеля пошкодилася я подзвонила обом синам. Пообіцяли приїхати на вихідних. Але ніхто не прийшов. Довелося шукати маляра. Справа не в грошах, а в болі. У болі від того, що діти не знайшли години для матері.
Потім зламався старий холодильник. Я в техніці не розуміюся, білася, щоб мене не обдурили. Знову подзвонила синам «Мамо, є ж магазини, розберіться самі». У підсумку я викликала брата, а він прислав свою доньку, мою племінницю Олену, з чоловіком. Вони все влаштували.
Коли почалася пандемія, сини раптом згадали про мене. Дзвонили раз на місяць, казали сидіти вдома і замовити продукти через інтернет. Але вони забули одну річ: я не вмію. Олена ж показала, як робити замовлення, організувала першу доставку, залишила список аптек і почала дзвонити майже щодня.
Спочатку мені було соромно. Адже в Олени свої батьки, будинок, чоловік, донька. Але вона була єдиною, хто приходив просто так. Приносила борщ, ліки, допомагала прибрати, мила вікна. Одного разу прийшла просто на чай і посидіти поруч. Її донечка моя правнучка називає мене «бабусею». Цього слова я не чула роками.
Тож я прийняла рішення: якщо мої власні діти мене забули, якщо їм цікаво лише те, що вони можуть отримати, а не дати, то моя квартира дістанеться тій, хто справді є поряд. Я пішла до нотаріуса і склала заповіт. І саме того дня, як на зло, зателефонував старший син. Запитав, куди я йшла.
Я сказала правду.
І почалося. Крики, образи, звинувачення. «Ти зїхала з глузду?», «Це наша спадщина!», «Вона тебе викине, як тільки підпишеш!»
Того ж вечора вони приїхали. Обоє. Вперше за пять років. Привезли онучку, яку я ніколи не з