У нас переночувала свекруха, Ганна Петрівна. Вранці вона вривається до нашої спальні з криком: «Вставай, Олесю, ти бачила, що у твоїй кухні коїться?!» Я схопилася з ліжка, ще в піжамі, серце бється, наче божевільне. Лечу коридором, на ходу натягуючи старий халат, принюхуюсь може, щось горить? Чи газ не вимкнено? В голові вже цілий трилер: цегла палає, каструля вибухає, чи ще якась лиха година. Заходжу у кухню, а там таргани. Цілий загін рудих потвор бігає по столу, по тарілках, по вчорашніх залишках вечері, які мені лінь було прибрати. Свекруха стоїть, руки в боки, і сверлить мене поглядом, ніби це я спеціально виростила цих комах, щоб її шокувати.
«Олесю, у вас завжди так?» починає вона, а голос ледве не тремтить від злості, «Як так можна жити? У тебе ж діти, чоловік, а в кухні таргани, немов у якомусь коморі!» Стою, ніби грімом приголомшена, і не знаю, що відповісти. Ну так, не прибрала вчора після роботи ледве ноги волочила. Діти плакали, чоловік, Тарас, щось бурмотів про футбол, а я мріяла тільки впасти у ліжко. Хто ж міг подумати, що саме цієї ночі таргани вирішать влаштувати парад? І головне звідки вони взагалі взялися? Ми ж не в якійсь занедбаній хатірці живемо, а в квартирі, усе охайно. Ну, майже охайно.
Ганна Петрівна, звісно, не замовкає. «За моїх часів, каже, такого не бувало! Я після вечері все мила, витирала, ані крихти не залишала. А ти що? Сьогодні молодь лінива, тільки й умієть у телефонах сидіти!» Ківзаю головою, ковтаю образи, бо що тут скажеш? Вона ж не просто свекруха вона генерал у спідниці, для неї порядок у кухні справа честі. А я, мабуть, її розчарувала. Починаю метушитись: хапаю ганчірку, змиваю тарганів, витираю стіл, тарілки, все, що під руку потрапляє. Свекруха стоїть над душою, коментує: «Тут не протерла! А це що за пляма? Ти цегляну стіну ніколи не миєш?» Леледь стримуюсь, щоб не відрізати. Думаю: «Ну, Ганна Петрівна, ви ж не свята, вам, мабуть, теж інколи крихти на столі лишалися!» Але мовчу, бо знаю з нею сперечатися марно.
Поки я борюся із тарганами, Тарас, мій чоловік, нарешті вилазить із ліжка. Заходить у кухню, бачить цей цирк, а замість того, щоб допомогти, тільки посміхається: «О, Олесю, мабуть, зоопарк відкрила?» Кидаю на нього такий погляд, що він миттєво замовкає й іде чай заварювати. А свекруха лише в думках хитає головою: «Бачиш, і твій чоловік несерйозний. Якби я так за сином не доглядала, він би у тебе зовсім розпустився!» Ну все, думаю, зараз почне лекцію про виховання чоловіків. І справді вона сідає за стіл, уже блискуче витертий, і починає: «За моїх часів чоловіків тримали у жорсткості. А ви, молодь, їм свободу даєте, ось і маєте таргани в кухні, а вони сміються!»
Я слухаю, а в голові одна думка: як дожити до вечора, щоб Ганна Петрівна поїхала додому? Не те щоб я її не любила, вона ж добра жінка, але ці її атаки Це ж не просто таргани, для неї це доказ, що я погана господиня, погана дружина, а може, і погана мати. І ось я мию, витираю, чищу, а вона все одно знає, до чого причепитися. Чи виделка не там лежить, чи ніж погано вимитий. А я ж не залізна! У мене двоє дітей, робота, весь день як білка у колесі, а тут ще й таргани вирішили весілля влаштувати. І головне звідки вони? Може, від сусідів? У будинку старі труби, підвал сирий, то вони, мабуть, і лізуть.
Нарешті закінчила прибирання, кухня сяє, немов у рекламі засобу для миття. Свекруха, здається, трохи заспокоюється, але все ж кидає: «Треба, Олесю, слідкувати за порядком. Адже це твій дім, твоя родина. Якщо не ти, то хто?» Я ківзаю головою, усміхаюся через силу, а всередині кричу: «Залиш мене в спокої!» Тарас, побачивши мій стан, нарешті втручається, бере маму на прогулянку, щоб я хоч трохи перевела дух. А я сідаю за стіл, дивлюся на цю ідеально чист
