Він хотів зробити їй пропозицію але вона пішла після восьми років, наче його ніколи не було
Привіт. Зазвичай у таких історіях говорять жінки, але сьогодні це буде чоловік. Бо я один із тих, хто втратив не просто кохання, а цілу частину свого життя. Мене звати Олексій, мені двадцять вісім, я родом з Чернігова, і досі не можу оговтатися після того, що сталося.
Ми з Марічкою були разом вісім років. Ціле життя, якщо подумати. Познайомилися ще в університеті, коли нам було по двадцять. Разом переїжджали, підтримували один одного у скрутні часи, збирали гроші на відпочинок, вирішували, де купити меблі, разом ховали мого діда, размо сміялися зі старих кіно. Я думав, що між нами не просто почуття, а справжнє партнерство. Міцне, доросле, надійне. Я помилявся.
Місяць тому ми вирішили взяти паузу. Нібито щоб зрозуміти, чи можемо жити один без одного. Тоді мені це здавалося розумним. Нічого, здавалося, не віщувало лиха ми не сварилися, не ображалися. Просто, за її словами, «щось у ній змінилося», і вона «не впевнена у своїх почуттях».
Я погодився. Дурень. Думав: ну, тиждень-два і все налагодиться. Вже першого дня мені стало важко. Не міг спати в нашому ліжку без неї, не міг зайти на кухню, де ми пили ранкову каву, не міг пройти повз крамницю, де вона купувала улюблені цукерки. Зрозумів: ні, без неї не можу.
Почав писати їй. Дзвонив. Надіслав квіти з листівкою: «Пробач, якщо образив. Повернись. Без тебе все марно». Запропонував вечерю вона відмовилася. Став слати повідомлення вранці та ввечері: «Доброго ранку, як справи?», «Сумую» у відповідь отримував холодні, чемні фрази. Усе. Я відчував, як щодня втрачаю її ще більше.
Спитав прямо: «Ти більше не хочеш бути зі мною?» Вона відповіла: «Мені потрібен простір». Я поважав це. Примусити кохати неможливо. Відступив. Але серце не відступало. Продовжував сподіватися. Адже у мене були плани Цього літа хотів зробити пропозицію. Купив перстень. Навіть вибрав місце той самий міст, де ми вперше поцілувалися. Уявляв, як стану на коліно й запитаю: «Вийдеш за мене?» А вона заплаче від щастя й скаже: «Так».
Але замість цього отримав повідомлення. Холодне, відсторонене: «Пробач, але у нас немає майбутнього. Будь ласка, більше не пиши».
У той момент відчув, ніби земля розійшлася під ногами. Все всередині стислося. Сидів на кухні, дивився у порожню чашку й не міг дихати. Ми були разом вісім років. Я знав її звички, її запах, її голос уві сні. Кохав її до тремтинки, до безглуздості, до самозаА потім настав ранок, коли він прокинувся і зрозумів, що більше не чекає відповіді, бо іноді занадто пізно знайти слова для того, хто вже вирішив піти.