Мене звати Тарас Шевченко, і я народився в маленькому селі в Карпатах. З ранніх років дідусь розповідав мені, як колись гора навпроти нашого будинку була вкрита густими лісами, кришталевими струмками та птахами, що співали з самого ранку.
Але коли мені виповнилося вісім, та гора стояла гола, з вимитими дощем схилами та тишею, від якої боліло серце. Одного разу я спитав дідуся:
Чому тут більше немає дерев?
Бо їх вирубали на продаж, а земля втомилася, відповів він.
А хто їх поверне?
Той, хто любитиме майбутнє більше, ніж свою вигоду сьогодні.
Тієї ночі я не міг заснути. Ніби дідусь дав мені таємне завдання. Наступного дня я знайшов стару бляшанку, насипав у неї землі і посадив кілька насінин ялини, що знайшов біля дороги. Не знаючи, чи щось вийде, я кожного дня поливав їх водою з джерела. Коли зявився перший паросток, у грудях щось тепліло ніби крихітна частка надії вирішила залишитися зі мною.
Я продовжував збирати насіння, спершу саджаючи біля хати, потім на схилах. Сусіди сміялися:
Тарас, що ти робиш? Це ж марна праця!
Але я памятав слова дідуся.
Згодом до мене приєдналися інші діти. Кожної суботи ми йшли в гори з пляшками води, насінням та саморобними лопаточками. Одні рослини гинули, інші приживалися. Ми навчилися робити огорожі, щоб вівці не зїдали паростки, і викладати каміння, щоб зберегти вологу.
Коли мені виповнилося пятнадцять, на горі вже росли понад три тисячі дерев. Зміни були помітні: поверталися птахи, ґрунт перестав розмиватися дощем, а в сезон дощів зявилися нові струмочки.
Про це написали в місцевій газеті, а потім у великому львівському виданні. Одного дня до нас завітав чоловік з екологічної організації:
Тарасе, хочеш допомоги у відновленні лісу?
Я не вагався.
Завдяки їхній підтримці ми отримали інструменти, рукавиці та, найголовніше, насіння місцевих порід. Дідусь, який уже ледве ходив, обійняв мене і прошепотів:
Тепер ти справді бачиш майбутнє, сину.
Зараз мені двадцять чотири, і я вивчаю екологію. На горі, де колі