Ой, слухай, я тобі розкажу одну історію Він сказав, що я не придатний бути батьком але ж я виховував цих дітей з самого початку.
Коли моя сестра Оля почала пологи, я був у іншій частині області на мотофесті. Вона благала мене не скасовувати поїздку, казала, що все буде добре, що ще є час.
Але часу не вистачило.
На світ зявилися троє чудових малюків а вона не вижила.
Я памятаю, як тримав на руках тих крихітних немовлят у реанімації. Від мене ще пахло бензином і шкіряною курткою. У мене не було ніякого плану, ані найменшого поняття, що робити. Але я подивився на них на Софійку, Марічку й Дениска і зрозумів: я не піду звідси.
Замість нічних мото-прогулів нічні годування. Хлопці з майстерні підміняли мене на змінах, щоб я встигав забирати дітей з садочка. Навчився заплітати Марічці коси, заспокоювати Софійку, коли в неї істерика, і переконувати Дениска зїсти щось, крім макаронів із маслом. Перестав їздити у довгі моторейди. Продав два мотоцикли. Власноруч змайстрував двомісне ліжко.
Пять років. Пять днів народження. Пять зим із грипами та кишковими інфекціями. Я не був ідеальним, але я був поруч. Кожен день.
А потім зявився *він*.
Біологічний батько. Його не було у свідоцтвах про народження. Він жодного разу не відвідав Олю під час вагітності. За її словами, він казав, що трійня не вписується в його стиль життя.
А тепер? Він хотів забрати їх.
І прийшов не сам. Привів із собою соціальну працівницю на імя Ірина. Вона оглянула мої замащені олією робочі штани й заявила, що я не забезпечую відповідного середовища для виховання дітей.
Я не вірив своїм вухам.
Ірина оглянула нашу невелику, але охайну хатину. Побачила дитячі малюнки на холодильнику. Велосипеди у дворі. Маленькі чобітки біля дверей. Посміхалася ввічливо. Робила нотатки. Я помітив, як її погляд затримався на моїй татушці на шиї.
Найгірше було те, що діти нічого не розуміли. Софійка сховалася за мною. Дениско розплакався. Марічка запитала: Цей дядько буде нашим новим татом?
Я відповів: Ніхто вас не забере. Хіба що через суд.
А тепер слухання через тиждень. У мене є адвокат. Хороший. Коштує як пекло, але воно того варте. Моя майстерня ледве тримається, бо я все тягну сам, але я продав би навіть останній ключ, аби лишитися з дітьми.
Не знаю, що вирішить суддя.
Перед слуханням я не міг заснути. Сидів на кухні, тримаючи в руках малюнок Софійки там ми всі разом, тримаємось за руки біля хати, а в кутку сонечко й хмаринки. Прості дитячі каракулі, але, чесно кажучи, на тому малюнку я виглядав щасливішим, ніж коли-небудь у житті.
Вранці я вдягнув сорочку з ґудзиками, яку не носив із часів похорону Олі. Марічка вийшла з кімнати й сказала: Дядьку Віть, ти схожий на священика.
Сподіваюся, суддю це вразить, спробував пожартувати я.
Суд нагадував інший світ. Усе бежеве й блискуче. Навпроти сидів Віталік у дорогому костюмі, граючи роль турботливого батька. Він навіть приніс фотографію трійні в купленій у магазині рамці ніби це щось доводило.
Ірина зачитала свій висновок. Не брехала, але й не мякшила формулювань. Згадала про обмежені ресурси, занепокоєння емоційним розвитком і, звісно ж, відсутність традиційної сімейної структури.
Я стискав кулаки під столом.
Потім настала моя черга.
Я розповів судді все. Від того дзвінка про Олю до моменту, коли Марічка мене зблювала на спину під час довгої поїздки, а я навіть не здригнувся. Розказав про затримку мовлення у Софійки та про те, як влаштувався на додаткову роботу, щоб оплатити логопеда. Про те, як Дениско навчився плавати лише тому, що я обіцяв йому котлету по-київські кожну пятницю, якщо він не здасться.
Суддя подивився на мене й запитав: Ви справді вважаєте, що зможете сам виховувати трьох дітей?
Я ковтнув. Міг би збрехати. Але не став.
Ні. Не завжди, відповів я. Але я це роблю. Кожного дня, вже пять років. Не тому, що був зобовязаний. А тому, що вони моя родина.
Віталік нахилився вперед, ніби хотів щось сказати. Але мовчав.
А потім сталося дещо.
Марічка підняла руку.
Суддя, здивовано: Так, юна панночко?
Вона підвелася на стільчику й сказала: Дядько Віть обіймає нас щоранку. А коли нам сниться страшне, він спить на підлозі біля нашої ліжечка. І одного разу він продав свій мотоцикл, щоб у нас було тепло. Я не знаю, яким має бути тато, але у нас він уже є.
Тиша. Глуха тиша.
Не знаю, чи саме це вирішило справу. Мож