Рік тому бабуся, повертаючись з базару, почула тихе пискання з-за сміттєвого бака. Там, у брудній картонній коробці, лежав крихітний кошеня з жовтими очима. Вона подумала, що це звичайний кіт худий, тремтячий, ледве живий від холоду. Серце стиснулося від жалю. Вона загорнула його в хустину, притиснула до грудей і забрала додому.
З того дня він став її супутником. Бабуся дала йому імя ніжне, домашнє. Кошеня їло з задоволенням, росло. Його лапи ставали все більшими, шерсть густішала, а погляд важким.
Через кілька місяців бабуся вперше побачила, як він спритно роздер кігтями стару подушку тоді й прийшло страшне усвідомлення: це не кіт. Це справжній лев.
Але до того часу вона вже не могла його віддати. Лев став її другом, її утіхою в самотності. У бабусі не лишилося рідних, а ця істота стала її сенсом життя. Вона ховала дикого звіра від сусідів, завісивши вікна та майже не виходячи з дому.
Усі гроші бабуся витрачала на мясо пакети зі свининою та яловичиною зникали так швидко, що продавці в магазині почали перешіптуватися.
Але бабуся не звертала на це уваги. Вночі її «кошеня» спало поруч, муркотіло по-своєму низьким, дзижчачим риком, а вона гладила його мяку гриву, немов домашнього улюбленця.
Сусіди помічали, що бабуся стала дивною. Ввечері з її квартири іноли чулося важке дихання, наче хтось пересував меблі чи ходив навшпиньки. Люди жартували: «У неї там щось коїться». Але одного разу жарти скінчилися: бабуся цілий тиждень не виходила.
Сусіда, схвильована її відсутністю, покликала дільничного, щоб перевірити, чи все гаразд. Коли двері обережно відчинили, у квартирі було тихо. Та через мить сусідка закричала з жаху, побачивши цю картину
На дивані, під теплою лампою, у напівтемряві сидів він величезний, золотистий лев. Його морда була забруднена чимось темним. А на ліжку в спальні лежала бабуся мертва вже кілька днів.
Вона пішла тихо, уві сні, і її улюбленець спочатку просто лежав поруч. Але на четвертий день голод дав про себе знати, і він почав шматочками вживати її тіло. Червона доріжка вела з кімнати в кімнату.
Лев не намагався втекти, коли бабуся померла. Він не знав, яке життя чекає його за дверима, адже з самого дитинства жив у цьому будинку.
Ось чому кажуть: як дикого звіра не годуй, він завжди залишиться диким.
