У невеликому містечку, що притулився на краю світу, ніби остання порошинка на карті, час плинув не за годинами, а за пори року. Він застигав у люті зими, відтанув із дзюрчанням у весняну розтоку, дрімав у спекотному літку й сумував дощовими осінніми днями. У цьому повільному, тягучому потоці тонуло життя Оксани, яку всі звали просто Ксею.
Ксі було тридцять, і все її існування здавалось безнадійно втопленим у багні власного тіла. Вона важила сто двадцять кілограмів, і це була не просто вага це була ціла фортеця, зведена між нею та світом. Фортеця із плоті, втоми й тихої розпачі. Вона відчувала, що корінь лиха десь усередині, якась поломка, хвороба, порушення обміну речовин, але їхати до лікарів у обласний центр було неможливо далеко, принизливо дорого й, здавалося, марно.
Працювала вона нянею у міському дитячому садку «Барвінок». Її дні були наповнені запахом дитячої присипки, вареної каші та постійно мокрих підлог. Її великі, неймовірно лагідні руки вміли і втішити заплакану дитину, і спритно застелити десяток ліжечок, і витерти калюжу, не викликаючи у малят почуття провини. Діти її обожнювали, тягнулися до її м’якості й спокійної ніжності. Але тихий захват у очах трирічок слабка плата за ту самотність, що чекала на неї за воротами садка.
Жила Кся у старому восьмиквартирному бараці, що залишився ще з радянських часів. Будинок дихав на останньому, скрипів балками вночі й боявся сильного вітру. Два роки тому її назавжди покинула мати тиха, зівяла жінка, яка поховала всі мрії в стінах цієї хрущовки. Батька Кся не памятала зовсім він випарувався з їхнього життя дуже давно, залишивши після себе лише пильну порожнечу та стару фотокартку.
Побут її був суворим. Холодна вода, що дзюрчала іржавими струмочками з крана, єдиний туалет на вулиці, схожий на крижану печеру взимку, і задушлива спека в кімнатах влітку. Але головним тираном була піч. Взимку вона ненажерливо пожирала дві повні машини дров, висмоктуючи з її скромної зарплатки останні гроші. Кся проводила довгі вечори, дивлячись у вогонь за чавунними дверцятами, і здавалося, що піч пожирає не тільки поліна, а й її роки, її сили, її майбутнє, перетворюючи все на холодний попіл.
І ось одного вечора, коли згущені сутінки заливали її кімнату сизою тугою, сталося диво. Не гучне й не пафосне, а тихе, пошарпане, як капці сусідки Наді, що раптом постукала у її двері.
Надя, прибиральниця з місцевої лікарні, жінка з обличчям, зморшкованим від турбот, тримала у руках дві хрусткі купюри.
Ксю, прости, ради Бога. Тримай. Дві тисячі. Не плакались вони мені, прости, бурмотіла вона, суючи гроші Ксі в руку.
Кся лише здивовано дивилася на гроші, борг за які вона в думках уже списала два роки тому.
Та годі, Надю, ну чого ж Не треба було турбуватись.
Треба! гаряче перебила сусідка. Я тепер при грошах! Слухай сюди
І Надя, знизивши голос, ніби повідомляючи страшну державну таємницю, почала розповідати неймовірну історію. Про те, як до їхнього містечка нагрянули узбеки. Як один із них, підійшовши до неї, коли вона підмітала вулицю, запропонував дивний і страшний заробіток пятнадцять тисяч гривень.
Громадянство їм, бач, треба, терміново. Ось і їздять по таких наших дірах, наречених шукають. Фіктивних, для шлюбу. Вчора ось мене розписали. Не знаю, як вони там у РАГСі домовляються, хабарі, мабуть, дають, але все швиденько. Мій, Рустам, він зараз у мене сидить, «для блізу», як стемніє піде. Моя Оленка, дочка, теж погодилась. Їй куртку нову купити, а то зима на носі. А ти чого? Диви, який шанс. Гроші потрібні? Потрібні. А заміж хто тебе візьме?
Остання фраза пролунала не зі зла, а з гіркою, побутовою прямотою. І Кся, відчувши, як звичний біль знову