Мене звати Микола, хоча тут, у селі, всі знають мене як діда Миколу. Мені сімдесят два роки, і моє життя, як і у багатьох старих людей, це низка рутин та спогадів. Живу сам у деревяній хаті на краю лісу, на Волині, де туман проникає крізь щілини, а вітер шепоче поміж соснами, наче старий жалібний спів. Пять років тому моя дружина, Марія, тихо пішла у зимовий ранок. Відтоді час став повільнішим, важчим, а ночі холоднішими.
Мої діти поїхали далеко, шукаючи своїх мрій та обовязків. Спочатку вони дзвонили час від часу, потім листи ставали рідшими, а згодом настала повна тиша. Я не звинувачую їх життя йде вперед, не озираючись, і ми вчимося приймати порожнечу як частину пейзажу. Та бувають дні, коли самотність стає наче занадто важкою кожухою, що давить на плечі й забирає подих.
Моя хата проста, така, що скрипить під кожним кроком і зберігає відлуння голо́сів, що колись її наповнювали. Садок, який колись розквітав піклуванням Марії, тепер це дикий простір, де висока трава й польові квіти бються за сонячне проміння. Люблю сидіти на ґанку в присмерку, з глиняною чашкою чаю в руках, і спостерігати, як ліс поступово вкриває темрява. Іноді заплющую очі й слухаю: спів птахів, шелест вітру, далекий гавкіт собаки з сусідньої хати.
Одного такого вечора, коли повітря пахло дощем, а небо горіло вогнями заходу, я вперше побачив лисицю. Вона була худою, з зімятим хутром і виступаючими ребрами, з мордою, заболоченою землею. Обшукувала сміттєві мішки біля воріт, рухаючись обережно, ніби боялася, що її помітять. Я стояв нерухомо, спостерігаючи здалеку, не видаючи себе. Не відчував ні страху, ні злості лише дивну цікавість.
Я не прогнав її. Навпаки, того вечора, готуючи вечерю, я відкла́в шматок хліба та трохи мяса й поклав біля краю саду, там, де її бачив. Ліг спати, цікавлячись, чи повернеться вона. І вона прийшла. Наступного дня, і наступного, і ще одного. Кожної ночі, коли сонце ховалося, а холод починав пробиратися крізь вікна, лисиця зявлялася беззвучно, сідала за кілька кроків від хати й чекала на свою порцію їжі.
Спочатку ми не спілкувалися звісно, лисиці не говорять, а й мені було мало що сказати. Але з часом я почав розмовляти з нею. Розповідав прости
