Ходімо додому, Малиш, ходімо, погладив Іван Васильович пса по голівці, її вже не повернеш, як би ми з тобою цього не хотіли.
Безпородний пес на імя Малиш підняв голову й уважно подивився у вічі своєму господареві. Він усе розумів: що його улюблена господиня померла, що, скільки б він не стояв біля могильної плити, вона вже ніколи не повернеться, не потрусіть його за вушка, не піднесе під столом печиво, яке Малиш так любив, але господар суворо забороняв.
Пес важко зітхнув, і вони пішли до зупинки тролейбуса. Іти було довго, але їм нікуди було поспішати. Тому чоловік із собакою йшли повільно, обидва згадуючи ту, кого любили найбільше на світі.
***
Іван Васильович прожив із своєю Олесенькою (так він завжди називав дружину) сорок вісім років. Жили добре, мирно. Та тільки не дали їм Бог діточок.
Значить, не доля, говорила Олена, мабуть, не варті ми з тобою, от і не довірили нам там, на небесах, дітей ростити.
Саме тому Олесенька й відмовилася усиновити дитину з дитбудинку, хоча він і не був проти, але переконувати не став. Нащо, якщо до чужих дітей душа не лежить. Спочатку вони ще сп
