Мій син це хаос; моя невістка його відблиск. Я втомилася жити в їхньому безладі.
Ніколи не думала, що скажу це вголос, але більше не витримую. Набридли брудні мийки, підлога, яку не підмітали тижнями, застійний запах простроченої їжі й відчуття, ніби я живу з неохайними сусідами, а не в своєму власному домі. І все це через мого сина та його «кохану», які вже два місяці тут живуть, наче в курорті.
Іван двадцятирічний хлопець. Він навчається заочно, нещодавно повернувся з військової служби та відразу знайшов роботу. Доросла, теоретично самостійна людина, яка допомагає з витратами, не лежить без діла. Я пишалася ним. До того проклятого розмови.
«Мамо, сказав він одного дня, у Олени вдома важко. Батьки постійно сварляться, кидають речами, вона навіть вчитися не може. Чи може вона пожити у нас, доки вони не заспокоються? Ми не створюватимемо проблем».
Мені стало її шкода. Бачила її раніше соромязливу, чемну, з опущеним поглядом і тихим голосом. Як можна було відмовити? До того ж, у Івана своя кімната, місце є. Але я не очікувала, який «подарунок» нас чекає.
Перші тижні вони ще намагалися: мийка порожня, підлога прибрана, без зайвого галасу. Навіть склали графік прибирання: субота їхня черга, середа моя. Я подумала, що, можливо, вони повзрілі. Але через три тижні все пішло шкереберть.
У мийці гори брудного посуду з присохлими залишками, на підлозі волосся й фантики. А ванна? Плями від шампуню, волосся в каналі, шматки мила. Їхня кімната нагадувала лігво: розкиданий одяг, крихти на столі, непостіль. Олена розгулює в маскарній масці з телефоном у руці, немов у спа, а не в моєму домі.
Я намагалася говорити, просити, нагадувати. Відповідь завжди одна: «Не встигли, зробимо пізніше». Але це «пізніше» так і не наставало. Почала просто класти швабру й миючі засоби їм у руки без докорів, мовчки. Навіть це не допомогло. Одного разу вони розлили соус на скатертину й навіть не витерли. Просто пішли. І знову я все прибрала.
Коли я зайшла до їхньої кімнати й побачила цей безлад, не втрималася:
«Вам самім не огидно так жити?»
Іван, навіть не кліпнувши, відповів:
«Генії панують над Хаосом».
Але я не бачу геніїв у цьому хаосі. Лише двох дорослих, яким зручно жити, як свиням, а мати їм прибирати.
Іван обіцяв допомагати закупки, витрати. Насправді він платить лише рахунки. За продуктами ходить раз на тиждень, а ось замовлення суші, піци та іншого майже щодня. Запрошують і мене, але це не радує холодильник порожній. На ці гроші можна було б прогодувати всю родину.
Олена не працює, вона навчається. Має стипендію, але жодної гривні не вклала ні в їжу, ні в прибирання. Все витрачає на дурниці. Коли я запропонувала хоча б трохи допомагати, вона лише знизала плечима, наче її образили.
Я виростила Івана сама. Його батько пішов ще до народження. Мої батьки допомагали, я працювала вдвічі більше, заощаджувала, робила все для нього. Ніколи не докоряла. І не хочу починати зараз. Але бачити свій дім, перетворений на свинарник, це вже занадто.
Я намагалася говорити спокійно. Раз, другий, третій Тепер зрозуміло вони не зміняться. Вважають мене старою балакухою, яка ще й повинна бути рада, що вони «терплять» мене під одним дахом.
Два місяці я терпіла. Але годі. Скажу прямо: або вони опамятуються, або йдуть до гуртожитку. Може, там зрозуміють, що таке повага до чужої праці й простору.
Бо я втомилася бути їхньою покоївкою. Хочу жити спокійно без стресу, без купи брудного посуду й шкарпеток, розкиданих по кухні.
А ви? Що б зробили на моєму місці? Чи варто ризикувати посваритися з сином? Чи й далі заплющувати очі на цей безлад у домі, який я будувала власними руками?
