Мишку, ми пять років чекали. Пять. Лікарі запевняли дітей у нас не буде. А тут
Мишку, глянь! я завмерла біля хвіртки, не вірячи власним очам.
Чоловік незграбно переступив поріг, схилившись під вагою відра з рибою. Ранкова прохолода липня проймала до кісток, але те, що я побачила на лаві, змусило забути про холод.
Що там? Михайло поставив відро і підійшов до мене.
На старій лавці біля паркану стояв плетений кошик. Всередині, загорнута в вицвілу пелюшку, лежала дитина.
Його великі карі очі дивилися просто на мене без страху, без цікавості, просто дивилися.
Господи, видихнув Михайло, звідки він узявся?
Я обережно торкнулася його темного волосся. Малюк не ворухнувся, не заплакав лише кліпнув.
У його крихітній кулачці був затиснутий аркуш паперу. Я розтиснула пальчики та прочитала записку:
«Будь ласка, допоможіть йому. Я не можу. Пробачте».
Треба дзвонити в міліцію, насупився Михайло, потираючи потилицю. І повідомити до сільради.
Але я вже пригорнула малюка до себе. Від нього пахло пилюкою доріг і немитим волоссям. Комбінезон був пошарпаним, але чистим.
Ганно, Мишко тривожно глянув на мене, ми не можемо просто взяти його.
Можемо, я зустріла його погляд. Мишку, ми пять років чекали. Пять. Лікарі казали дітей у нас не буде. А тут
Але ж закони, документи Батьки можуть зявитися, заперечив він.
Я похитала головою: Не зявляться. Відчуваю, що ні.
Хлопчик раптом усміхнувся мені, наче розумів нашу розмову. І цього вистачило. Через знайомих ми оформили опіку. 1993-й був непростим.
За тиждень ми помітили малюк, якого я назвала Івасиком, не реагував на звуки. Спочатку гадали, що він просто задумливий.
Але коли сусідський трактор прогуркотів під вікнами, а Івасик навіть не здригнувся, серце стислося.
Мишку, він не чує, прошепотіла я ввечері, кладучи дитину спати у старій колисці, що лишилася від брата.
Чоловік довго дивився у вогонь у печі, потім зітхнув: Поїдемо до лікаря до Заліська. До Петра Івановича.
Лікар оглянув Івасика і розвів руками: Глухота вроджена, повна. На операцію навіть не сподівайтеся.
Я плакала всю дорогу додому. Михайло мовчав, стискаючи кермо так, що біліли сухожилля. Увечері, коли Івасик заснув, він дістав із шафи пляшку.
Мишку, може, не варто
Ні, він налив півсклянки та випив одним ковтком. Не віддамо.
Кого?
Його. Нікуди не віддамо, твердо сказав він. Самі впораємося.
Але як? Як вчити його? Як
Михайло перебив мене жестом:
Якщо треба ти навчишся. Ти ж вчителька. Щось вигадаєш.
Тієї ночі я не заплющила очей. Лежала, дивилася у стелю й думала:
«Як навчити дитину, яка не чує? Як дати йому все, що треба?»
А під ранок прийшло розуміння: він має очі, руки, серце. Отже, усе потрібне є.
Наступного дня я взяла зошит і почала складати план. Шукати книжки. Вигадувати, як вчити без слів. З цього дня наше життя змінилося назавжди.
Восени Івасикові виповнилося десять. Він сидів біля вікна й малював соняшники. У його альбомі вони були не просто квітами вони танцювали, кружляли у своєму танці.
Мишку, подивись, я торкнулася чоловіка, заходячи до кімнати.
Знову жовтий. Сьогодні він щасливий.
За ці роки ми з Івасиком навчилися розуміти одне одного. Спочатку я вивчила дактильну азбуку, потім мову жестів.
Михайло освоював повільніше, але найважливіші слова «син», «люблю», «гордість» знав добре.
Школи для таких дітей у нас не було, і я вчила його сама. Читати він навчився швидко: букви, склади, слова. А рахувати ще швидше.
Але головне він малював. Постійно, на всьому, що траплялося під руку. Спочатку пальцем по запітнілому склу. Потім на дошці, яку Михайло змайстрував для нього. Пізніше фарбами на папері.
Фарби я замовляла з міста, заощаджуючи на собі, аби в хлопчика було все необхідне.
Знову твій німий щось малює? фукнув сусід Степан, заглядаючи через паркан. Який від нього толк?
Михайло підвів голову від грядки:
А ти, Степане, чим корисним займаєшся? Окрім як базікати?
З селом було непросто. Нас не розуміли. Дражнили Івасика, обзивали. Особливо діти.
Одного разу він повернувся додому з розірваною сорочкою та подряпиною на щоці. Мовчки показав мені, хто це зробив Петрик, син голови села.
Я плакала, перевязуючи ранку. Івасик витирав мої сльози пальцями й усміхався: мовляв, не варто, все гаразд.
А ввечері Михайло пішов. Повернувся пізно, нічого не сказав, але під оком у нього був син