Двадцять років без подарунків: життя у злагоді.
Степан Коваль ніколи не дарував подарунків своїй дружині, хоча вони прожили у шлюбі двадцять років без сварки. Не те щоб він був скнарою, просто ніколи не випадало нагоди. З Марією все сталося дуже швидко: через місяць після знайомства вони вже одружились.
Їхні побачення теж не супроводжувались квітами чи цукерками. Він приходив до неї в село, насвистував під вікном. Вона вибігала, і вони сідали на лавці біля хати, мовчки дивились на зорі аж до півночі.
Перший поцілунок він “украв” у день заручин. Потім було весілля, побут, турботи. Степан виявився гарним господарем розвів свиней, торгував салом. Марія ж невтомно працювала в городі, що заздрили сусідки. Зявились діти, пелюшки, сукні на завязках, дитячі хвороби… Коли вже тут до подарунків? Святкували скромно, за смачною вечерею. Так і плили їхні дні без блиску, у праці, та зате у спокої.
Одного разу Степан поїхав з сусідом на базар продавати картоплю та сало, якраз перед 8 Березня. Погода була приємна, з першим відтінком весни. На його подив, товар розкупили миттєво. «Непогано, подумав він. Марія буде рада.»
Завернувши мішки у воза, він пішов по дрібниці, що дружина замовила. За звичкою зайшов у корчму не тому, що пив багато, але вірив: як не обмити угоду, наступний торг піде кепсько. Випив чарку, вийшов на вулицю, оглядаючи крамниці. І раптом його погляд спинився на несподіваній сцені.
Біля вітрини стояла молода пара. Дівчина, свіжа як калина, аж пританцьовувала:
Оленко, ну ходімо вже, скільки можна тут стояти?
Та глянь, Івасю, яка сукня! Ніби для мене шита!
Та це ж просто шматок тканини.
Дурнику! Це остання мода, ретро-стиль! Дай її мені на Матір Божу, ну?
Оленко, ти ж знаєш грошей ледве вистачає. Як куплю, то до зарплати хліб із водою їстимемо…
Та як-небудь проживемо, коханий! Я так її хочу! Ми вже рік одружені, а ти мені й на Різдво нічого не подарував!
Оленко, ти зводиш мене з розуму…
Люблю тебе, прошепотіла вона, поцілувала й потягнула у магазин.
Хлопець, помітивши Степанові очі, посміхнувся: мовляв, «Ну що вдієш із жінками?» Незабаром вони вийшли Олена сміялась, притискаючи до грудей пакет. Степан замислено глянув на сукню у вітрині. Проста, квітчаста, наче та, що колись носила Марія. Щось давнє, забуте заворушилось у грудях. Невже то ностальгія? Чи відблиск минулого? Раптом його пройняла думка: «Я ніколи нічого не дарував Марії. Завжди було не до того. А цей хлопчина готовий сидіти голодним, аби дружина усміхнулась. З любові. А я? Чи люблю я Марію? Колись думав так. А потім усе втонуло у побуті. Життя минало, а спогадів не лишилось… От біда…»
Ця крадькома радість стиснула серце. Він теж захотів її відчути.
Рішуче увійшов у магазин. Продавниця підійшла, усміхнена:
Чим можу допомогти?
Так, доню. Дайте он ту сукню з вітрини.
О, чудовий вибір! Це новинка, натуральний шовк, ретро-фасон. Доньці сподобається.
Не доньці, а дружині, буркнув він.
Ой, яка ж вона щаслива! защебетала дівчина, запаковуючи покупку.
Скільки ж то коштує?
Коли вона назвала ціну, у Степана перехопило дух. Цілий статок!
Чого ж так дорого? проворчав він.
Це робота відомого кравця, пояснила продавчиня.
Він вагався. Але перед очима знову постала Олена із сяючим обличчям.
Беру.
Вирахував гроші, вийшов із крамниці, відчуваючи гордість. Сусід уже чекав. Дорогою додому той хвалився дохідністю.
А ти як? Заробив багато?
Ти вже й мої гроші рахуєш? несподівано гримнув Степан.
Гей, не гарячись, здивовано відповів сусід.
Дома Марії ще не було. Степан годів свиней, прибиравсь у хліву. Але на душі було важко. Чого ж це він так? Махнув рукою, зайшов у хату, випив чарку, потім ще одну.
Хруснули двері. Увійшла Марія, звично стомлена.
О, ти вже тут? Як торгівля?
Добре. Ось гроші.
Вона перерахувала купюри.
Чогось не вистачає. Невдало продав?
Ні… Просто… решта ось тут, у цьому пакеті.
Марія витягла сукню, нахмурилась.
Це кому? Наталочці? Завелика буде. Гроші на вітер…
Тобі, прошепотів він. На Матір Божу.
Тиша.
Мені? голос їй тремтів. Правда?
А кому ж ще? відчув полегшення, що вона не лаялась.
Марія раптом заплакала і вибігла з хати. Повернулась через десять хвилин, з червоними очима.
Вона мені вже не підходить. Я повнішала.
Як це? він розвів руками. Я памятаю, у тебе була така, коли ми сиділи на лавці…