Тінь Цигана на білому снігу
Морозне, кришталеве повітря січня, здавалося, назавжди вбрало в себе запах палаючих свічок з новорічної ялинки та гіркий присмак маминих несмирних сліз. Останні дні в місті промайнули як болючий, розмитий кадр. Оксана так тепер звали дівчинку навіть не встигла на шкільний карнавал. Мати, крізь сльози й тремтячими руками, все ж таки дошивала їй костюм Панночки з Гуцульщини, прикрашаючи зелену сукню скляними намистинами, що блищали, як справжні смарагди. Але свята не стало. Замість нього безкінечна, колишня дорога потягом, засніжені поля за вікном, подібні на величезну прошиту ковдру, і крижаний грудоць туги під серцем.
Тато Він просто перестав існувати. Не фізично, ні. Він розчинився, зник з їхнього життя, наче його й не було. А потім прийшла бабуся, його мати, з обличчям гострим і жорстким, як сокира. Її слова врізалися в память Оксани назавжди, чіткі, відточені, смертельні: «Ми терпіли тебе тільки заради сина. Дерево треба рубати по собі. Повертай-но у своє село, відкіля прийшла. Аліменти він платитиме, а більше жодних контактів. Жод-них».
І ось вони на засніженому селянському майдані перед похилим, але затишним бабусиним домом. Вивантажували мізерні речі під цілюючими поглядами десятків очей. Сусіди. Вони вийшли, наче на виставу. Одні дивилися з мовчазним, кислим співчуттям. Інші з ледве прихованим, їдким зловтішенням. А колись, памятала Оксана з маминих оповідей, ці самі люди мало не вклонялися «міщанці», яка вдало вийшла заміж. Тепер вони бачили лише переможену, вигнану зі свого пєдесталу.
Канікули скінчилися миттєво. Нова школа зустріла її крижаною мовчанкою та колючими, допитливими виглядами. Вона була чужа. Біла ворона в міській сукні, з бантами, які тепер здавалися їй смішними й кричуще-наївними. Дівчатка, зграйкою галок, одразу накинулися на нову диковину.
Гляньте-но, лялька в спідниці! почувся чийсь пронизливий сміх. Ніжки-то, ніжки! Зовсім сірники!
Оксана стиснулася, намагаючись стати невидимкою, але їхні погляди прожирали її наскрізь.
Після уроків пекло тривало. Чистий, пухнастий сніг, що так вабив зранку, перетворився на зброю. Щільні, сліплені з ненавистю сніжки летіли в неї з усіх боків. Кожен удар був точним і жорстоким, від нього перехоплювало подих, а в очах зявлялися зрадливі сльози. Вона впала на коліна, закриваючи голову руками, готова змиритися, зникнути, розтанути тут же, у сугробі.
І раптом какофонія вереску й сміху змінилася вигуками переляку й болю.
Давай їм, міщанко! Живіше! почувся над її головою дзвінкий, жартівливий, безжурний голос.
Вона підвела заплакане обличчя. Перед нею, закриваючи від летючих снарядів, стояв хлопчина. Він сприт