**Щоденник**
Сьогодні був дивовижний день. Як завжди, вийшов на катері з туристами на Дніпровське водосховище. Погода як на замовлення: сонце гріло, легкий вітер пестив обличчя, а риба йшла на вудку, наче сама просилася на гачок.
Вікторе Івановичу, гляньте, там щось пливе! раптом скрикнув один із чоловіків, показуючи кудись далеко на воду.
Я придивився. Спочатку здалося чайка. Але ні, щось незвичне…
Коли підійшли ближче, усі ахнули. У воді, ледь тримаючись на плаву, бився кіт. Рудий, наляканий, з повністю змоклою шерстю.
Ну й справи! похитав я головою. Звідки він тут узявся? До берега ж як мінімум кілометр!
Може, випав із човна? припустив хтось.
Або його течія занесла, додав інший.
Кітеня жалісно зітхнуло і спробувало підплисти, але сили його були на межі.
Ну що, друзі, рибалка почекає, сказав я і взяв підсаку. Треба витягнути бідолагу.
Виявилося не так просто він дряпався, виривався, але ми його врешті зачепили та підняли на борт.
Зовсім безсилий, пробурмотів я, загортаючи його в старий светр. Скільки ж він там пробув?
Кіт притулився в кутку, очі налякані, але вдячні. Шерсть зліплена, вуса похилі.
Який гарнюнька! зітхнула дружина одного з туристів. Ще зовсім маленький.
Треба до лікаря, занепокоївся я. Хто знає, скільки води в нього в легенях.
Ветеринар оглянув його і заспокоїв:
Живий, здоровий, просто виснажений. Дайте йому тиждень-другий і відживе.
Може, шукати господарів? спитав я.
Можна подати оголошення. Але схоже, що він безпритульний.
Я забрав його додому. Дружина Оксана так його зустріла:
Ой, зовсім худий! Зараз нагодуємо!
Перші дні він ховався під ліжком, тільки на їжу вилазив. Потроху почав освоюватися. А через тиждень уже муркотів, коли Оксана гладила його.
Слухай, сказав я дружині, може, залишимо? Навряд чи хтось його шукатиме.
Я тільки за, усміхнулася вона. А як назвемо?
Вдалеч, відповів я. Не кожному так пощастить вибратися з води.
Кіт, ніби зрозумівши, підняв голову і м’яко нявкнув наче підтверджуючи.
Минув місяць, і Вдалеч став повноправним членом родини. Зустрічав мене біля дверей, грівся на колінах у Оксани, випрошував рибу. Але від води й досі тремтів навіть до миски йшов обережно.
Після такого не дивно, казала Оксана сусідці Марійці.
А може, це доля? замислено сказала та. Сам до вас приплив.
Я почесав його за вушком:
Може, і справді… Добре, що тоді вирішили піти на воду. А то б…
Він потівся об руку і муркотів, ніби казав: «Все гаразд. Я тепер ваш. Назавжди.»
І ми з Оксаною мовчки згоджувалися.
Буває, що допомога, надана вчасно, стає початком чогось великого. Іноді порятунок приходить зовсім незвичним шляхом. Головне не пройти повз, коли хтось потребує тебе.
Адже саме в такі моменти у життя входить щастя. І хай початок був страшним найміцніші зв’язки народжуються саме в бурхливі часи.