**Щоденниковий запис**
«Хочеш мого чоловіка? Твій!» промовила я з усмішкою до незнайомки, що зявилася біля дверей.
«Зачекай хвилинку, Олю! Хтось дзвонить у двері. Передзвоню, як дізнаюсь, хто там», сказала я неохоче, перериваючи розмову з подругою дитинства. Оля розповідала мені, з кумедними деталями, про святкування дня народження своєї свекрухи, а я сміялася, немов дивилась комедійне шоу.
Я підійшла до дверей, глянула у вічко й здивувалась. Чекала побачити сусіда адже стороннім не так просто потрапити у наш охоронюваний будинок. Але за дверима стояла молода жінка з дивним виглядом, яку я ніколи раніше не бачила.
Вирішила не відчиняти краще уникати спілкування з незнайомцями, особливо зараз, коли повно шахраїв. У мене було чітке правило: жодних розмов із випадковими людьми. Шахраї полюють на довірливих, але я до таких не належала.
Вже збиралась продовжити розмову з Олею, але дзвінок повторився. Незнайомка наполягала, певна, що хтось є вдома й рішуча отримати відповідь.
Я була сама в квартирі мій чоловік, Дмитро, пішов до друга допомагати з роботами у дворі. Повернулася до дверей і придивилась уважніше.
Щось у ній було дивне й водночас жалюгідне, але я не відчувала небезпеки.
«Що найгірше може статись, якщо я відчиню і попрошу її піти? Тоді зможу спокійно продовжити вихідні», подумала я. «Мабуть, вона заблукала або хоче щось продати».
Наважившись, я відчинила двері. Жінка у сходовому майданчику відразу підвелася, нервово поправивши волосся перед тим, як заговорити.
«Доброго дня! Ви Наталя?» запитала вона, крутячи шарф на шиї. «Ну, звісно ж ви навіщо я взагалі питаю?»
«Оце так цікаво», подумала я. «Шахраї тепер такі витончені. Навіть імя моє знає».
«Хто ви і що вам потрібно? Ви тут вже пять хвилин. Я вас не запрошувала, тому швидше кажіть, що хочете, або йдіть!» сказала я різко.
«Дмитро вдома?» спитала незнайомка, застаючи мене зненацька.
«Оце так!» подумала я, підозріло. «Знає імя мого чоловіка. Видно, що підготувалась».
«Ви тут через Дмитра?» запитала я, хоч збиралась сказати зовсім інше.
«Ні, я прийшла поговорити з вами. Але якщо Дмитро вдома, мені буде складніше», відповіла жінка зі спокійною відвертістю.
«Складніше? Що це має означати?» задумалась я, стаючи ще цікавішою.
«Його немає вдома. Що ви хочете?»
«Можливо, краще зайти? Дивно говорити про таке на сходах», запропонувала вона, ставши сміливішою.
«Анітрохи! Я вас не знаю й не впускаю чужих у дім. Кажіть швидше», відповіла я.
«Ви справді хочете обговорювати деталі моїх стосунків із Дмитром тут, перед сусідами?» усміхнулась вона іронічно.
«Що? Які стосунки?» скрикнула я голосніше, ніж планувала.
«Наталю, усе гаразд? Чого ви кричите?» почулося збоку. Це була сусідка, пані Коваленко, яка щойно вийшла з ліфта.
«О, добрий день, пані Коваленко! Усе добре. Як там на дворі?» спробувала я відволікти її увагу.
«Схоже, дощ збирається», відповіла сусідка, але не поспішала йти у свою квартиру, цікавлячись ситуацією.
«Заходьте», неохоче сказала я, даючи знак незнайомці увійти.
Всередині жінка оглядала квартиру, зупиняючись поглядом на різних речах.
«У вас є пять хвилин. Говоріть», зупинила я її, не даючи йти далі у вітальню. «Ми не в музеї».
«Мене звати Вікторія», почала вона, знімаючи шарф і пальто. «Ми з Дмитром закохані».
«О, як шаблонно! Немає чогось оригінальнішого?» перебила я її з саркастичною усмішкою.
«Що тут шаблонного? Люди закохуються буває. Ви не перша дружина, чий чоловік пішов», впевнено відповіла Вікторія, намагаючись пройти повз мене.
«І ви певні, що він більше не любить мене, а любить вас?» спитала я, все ще посміхаючись.
«Абсолютно! Інакше я б не прийшла», гордо сказала Вікторія.
«Проблема в тому, що мій чоловік нікого не любить. Він не вміє. Тому ви помиляєтесь, люб