Олена збирає речі й виходить із хати. Куди? Тобі що? Ти звільняй квартиру, вона наша з татом. Здаватиму її. Мені гуляки тут не потрібні. Шукай собі дах.
Олена прийшла з роботи й знову побачила свого чоловіка в компанії. За столом сиділи сусід Ярослав та його брат Богдан, який приїхав у гості. Вони святкували його приїзд уже третій день.
Тарас, її чоловік, раніше рідко гуляв. Але тепер дружня навала. Він і сам розумів, що занадто, але відмовити не міг.
Ти ж мій друг? повторював Богдан.
Тарасе, проводи гостей і лягай спати. Вони ледве тримаються.
Замовкни, жінко! гримнув Богдан.
Оленко, ми вже йдемо, тихо сказав Ярослав, підводячись.
Як ти смієш так до моєї дружини?
Заспокойся. Усі розходяться.
Олена випровадила гостей, чоловіка кинула на диван і взялася за прибирання. Незабаром мала прийти свекруха. Нехай побачить, чим її син займається!
Вона встигла прибрати й наварити вечерю гості зїли все, що було. Залишки полетіли у смітник.
Наталіє Григорівно, Софійко, як я скучила!
Мамо, а в бабусі є кошеня. Воно руде. Дід каже хитра морда.
Софійко!
Дід так каже.
Мийте руки, будемо вечеряти.
А де Тарас? Він не відповідав на дзвінки.
Спить. Третій день гуляють із сусідом. Приходжу виганяю, а вранці знову починають. Може, виставляти його зранку без ключів? Поки Богдан не приїхав, все було гаразд. А тепер він тут надовго. У них із братом спільна квартира, а дружина Ярослава не пускає гуляти малі діти. Ось і лізуть до нас.
Вони ж друзі з дитинства. Як ми сюди переїхали, так і тримаються. Але так не можна. Вам треба відїжджати.
Куди? Будинок ще не зданий, хоч і мало залишилося. Треба їхати, дивитися. Та й як його кинути?
Сам прибіжить.
Хто прибіжить? у дверях зявився Тарас.
Ти. Вже прибіг, запах їжі потягнув?
Не хочу нічого.
І добре. Олена збирає речі й йде від тебе.
Куди?
Тобі що? Квартиру звільняй вона наша з татом. Здаватиму. Гуляк не хочу. Шукай дах.
Який дах, мамо? Богдан відчув себе ніяково. У нас же будинок будується.
Будинок? А чий він? Хто вклав гроші? Олена й ти. Але ти вклав наші. Там житимуть Олена й Софійка. Оленко, не стоїть, збирай речі.
Я не віддам доньку!
Ой, налякав.
Вона моя. Олена не має до неї відношення.
А коли вона заміняла їй матір, то мало? Соромно! Вона їй мати! І мовчи при доньці. Збирай речі.
Мамо, я ж твій син.
І що? Завтра квартира має бути вільною. Ми зараз їдемо.
Куди?
Дивитися їхній будинок і гнати будівельників. Трохи лишилося. Меблі замовимо.
А я?
Що ти? Друзі прихистять.
Ні, так не можна.
Я все сказала. Оленко, зібрала? Їдемо. Бери ключі від машини.
На моїй?
Хочеш, щоб ми пішки? Тобі за кермо не можна.
Поїдемо до нас, а завтра подивимось будинок, сказала свекруха. Вихідні ж. Провітримось. А він хай думає.
Зранку Тарас із валізою стояв біля батьківських дверей. З матірю не жартують.
Тобі чого?
Мамо, ти ж казала звільнити квартиру. Все, вільна. Я поки до вас, потім знайду де жити. Заберу Олену й Софійку. А де вони?
Поки тут, але скоро поїдемо дивитися їхній будинок.
Я їх шукав. Мамо, давай поговоримо. Винен я. Це все брати. Ну, ти ж знаєш Богдана, Ярослава.
Ось тому й не будеш там жити.
Олена й Тарас помирилися. Вона була ображена, але повірила.
Все. Більше ніяких друзів.
Дивись, інакше Софійки не побачиш. Вона залишиться зі мною. І син теж…
Син?! Треба швидше доробляти будинок! Треба сказати мамі!
Не кричи, вона знає. Може, й не син, а ще донька. Термін малий.
Все одно. Донька чи син. Ти ж моя Оленко! Тарас закрутив її в обіймах.
Обережно. Постав мене.
Родина переїхала до нового будинку. Син Софійки народився відразу після новосілля.
Софійко, іди подивись на братика, сказала бабуся.
Який малюк. А мій більший. Мама подарувала. Ми тепер дві мами. Так, бабусю?
Так, серденько.
Я не маленька. Він маленький. А ще мама обіцяла хитру волохату морду. Ну, чи…
Софійко!
Дід так каже…