Ранок застав нас на порошистій дорозі, що вела від села. В одній руці я стискала маленьку долоньку Олесі, в іншій легку валізу, напхану не стільки речами, скільки розбитими мріями. Автобус, сопучи, відїжджав від зупинки, забираючи нас геть від місця, де ще кілька годин тому я вірила в щось. Я їхала, навіть не попрощавшись із Богданом. Він у цей час був на рибалці, на тому самому світанку, про який напередодні так захоплено розповідав. Крізь запотеле вікно поля тікали назад, і я зрозуміла просту й гірку правду: я так і не зустріла чоловіка, за якого варто боротися. А починалося ж все так блискуче, так осліпливо-казково, що забивало подих.
Богдан увірвався в моє життя, коли навчався на останньому курсі університету. Він не давав мені спокою, засипав компліментами, дивився закоханими очима, в яких тонули всі мої вагання. Він казав, що кохає, що не уявляє життя без мене й моєї чотирирічної донечки Олесі. Його наполегливість, щирість і вогонь розтопили кригу в моєму серці, яке ще не оговталося після втрати першого чоловіка. Вже через три місяці ми почали жити разом у моїй квартирі. Він був сповнений планів і обіцянок.
Солодка моя, його очі сяяли, як дві зірки, за місяць я отримаю диплом, і ми відразу поїдемо до мене в село. Я представлю тебе батькам, усім родичам! Скажу їм, що ти моя майбутня дружина! Ти ж згодна? Він обіймав мене, і світ здавався таким простим.
Згодна, відповідала я, і в душі теплілася несмілива надія. Він так часто говорив, що його мати добра, гостинна, душа-людина, яка любить гостей і вміє створювати затишок. Я вірила йому. Я так хотіла вірити.
Село, де народився Богдан, зустріло нас тихим вечірнім золотом. Усі родичі жили поруч, буквально через дорогу. Я тоді ще не знала, що неподалік мешкала місцева красуня Даринка, закохана в нього з дитинства, предмет загальної гордості й майбутня, як усі вважали, ідеальна наречена. Не знала й про діда Пилипа, батька Богданового батька, який жив недалеко у своїй хаті й часто заходив до сина в лазню, бо його власна вже давно завалилася. Дід Пилип доживав свій вік у тихому спокої, часто вдивляючись у пагорб за селом, де під вербою спочивала його дружина. Він знав, що сьогодні чекають гостей онук везе наречену.
Напередодні дід Пилип зайшов до сина й застав свою невістку Наталку в похмурому, роздратованому настрої.
Що, знову з Василем не поладили? спитав він, готуючись прочитати нотацію.
Але Наталка, побачивши його, першою вилила своє невдоволення:
Привіт, діду. Ти знаєш, що наш Богдан женитися зібрався? Завтра сюди свою обраницю везе.
Знаю, Василь казав. Ну й що ж, пора вже хлопцеві. Навчання закінчив, роботу знайшов. Хай сімю заводить, поки вітром не розвіяло, філософськи мовив дід.
Так-то воно так, пирхнула Наталка, і її обличчя скривилося. Тільки ж обраниця ця Старша за нього на три роки! І дитина при ній, чотири роки! Наче своїх, сільських дівчат мало! Даринка наша, наприклад, красуня, медсестра, працьовита А ця хто? Невідомо, від кого дитина, яка в неї родина. Нащо йому чуже ярмо? Своїх дітей ще народить! Авжеж, рада, що такого хлопця з вищою освітою підчепила
Наталко, не діло це в життя дітей лізти, спробував втрутитися дід Пилип, та невістка його вже не слухала.
Вона кипіла вже кілька днів, виношуючи в серці образу і на сина, і на незнайомку, яка посміла відібрати його в «ідеальної» нареченої. І вона вигадала свій план: не буде вона старатися, не накриватиме щедрого столу, не сяятиме усмішками. Хай ця міська одразу зрозуміє, що її тут не чекали.
Ми приїхали під вечір, стомлені, але ще сповнені надій. Богдан сяяв від щастя. Рік він не був удома, скучив за батьками, дідом, цими місцями. Двері відчинила його мати. Першим у хату ввірвався він, поставив валізу, а я з Олесею завмерли на порозі, чекаючи запрошення.
Синочку, Богданку, рідний! Наталка обняла його так, ніби боялася відпустити, а її погляд, що ковзнув по мені й доньці, був холодним. Нарешті ти вдома! Тепер у нас дипломований спеціаліст! Вона наголосила на слові «ти», багатозначно глянувши на мене.
Мамо, а де батько? Дід Пилип?
У лазні вони. Зараз прийдуть. Ждали-ждали тебе, знову тільки «тебе».
Потім її погляд упав на мене, і вона промовила солодкувато, але з іронією:
А це, значить, і є та сама Марічка? З дитиною? Вона оглянула мене з голови до пят, повільно й зневажливо
Що ж, заходьте, мийте руки. Богдане, покажи, де у нас що.
Вже з перших слів мені все стало зрозуміло. Богдан же, здавалося, не чув ані тону, ані погляду. Він, усміхнений, узяв мене за руку й