Того дня до мене зайшла жінка, яку я вже років пять не бачила на своєму порозі. Тетяна Миколаївна. У нас у Верховині її за очі кликали «пані-офіцерша». Не через чоловіка-військового, ні, а через її поставу, через гострий, ніж скальпеля, погляд, і через гординю, якою можна було б тричі обнести наше село, як тином. Ходила завжди з прямим хребтом, підборіддям догори, якщо не по нашому селянському бруду, а по палацовому паркету. І ні з ким особливо не водилася, так, кивне через плече і вся розмова.
А ось стоїть на порозі мого медпункту. Не своя. Спина, звичайно, пряма, але в очах така зневіра. Хустку свою кольорову на самі брови натягнула, немов сховатися хотіла. Мнеться, поріг переступити не наважується.
Заходь, Миколаївно, кажу їй лагідно. Чого в сінях холод розводиш? Бачу, не за анальгіном прийшла.
Вона зайшла, на табуретку біля печі сіла, руки на коліна склала. Руки в неї завжди доглянуті були, а тепер дивлюся шкіра суха, в тріщинках, пальці дрібно-дрібно тремтять. Мовчить. А я й не поспішаю. Налила їй чаю свого, з мятою та липою. Поставила перед нею на стіл.
Пий, кажу. Душу зігрієш.
Вона взяла чашку, а в очах у неї сльози заблищали. Не покотилися, ні, гордість не пустила, а так і стояли, як вода у криниці.
Зовсім одна я, Семенівно, видихнула вона нарешті, і голос був чужий, надламаний. Сил моїх нема. Руку от торік підвернула, не зламала, слава Богу, але болить, лиха година, ні дров принести, ні води. А спину ломить так, що ні вдихнути, ні видихнути.
І потекла її скарга, як струмок весняний, каламутний та гіркий. А я сиджу, слухаю, киваю, а сама бачу не її теперішню біду, а те, що було пять років тому. Згадую, як у її хаті, самій охайній у селі, лунав сміх. Син її єдиний, Олег, красеня та робітник, наречену привів. Оленку.
Дівчина була тихий янгол. Олег її з міста привіз. Очі ясні, довірливі. Коса русява, товста-претовста. Руки до будь-якої роботи звиклі, хоч і тоненькі. За що вона Олегу сподобалася зрозуміло. А от чому Тетяні не вгодила цього ніхто в селі збагнути не міг.
А не вгодила, і все тут. Від першого дня Миколаївна її їсти почала. Не так сидить, не так дивиться. Борщ у неї, бач, недостатньо червоний, а підлога недостатньо чисто вимита. Компот зварить «цукру перевела, марнотратниця». Город прополе «усю кропиву для щей вирвала, безрука».
Олег спершу заступався, а потім зівяв. Він таки мамин синок був, все життя під її крилом. Кидався між ними, як осиковий лист на вітрі. А Оленка мовчала. Тільки худнула та бліднула з кожним днем. Я її якось коло криниці зустріла, дивлюся а в неї очі на мокрому місці.
Чого ж ти, доню, питаю, терпиш?
А вона мені усміхнулася так гірко:
А куди ж мені дітися, тіто Варю? Люблю я його. Може, звикне вона до мене, змилується
Не змилувалася. Останньою краплею стала стара вишита скатертина, яку ще мати Тетяни робила. Оленка її необачно постирала, і трохи вицвів візерунок. Ох, що тоді було Крику стояло на всю вулицю.
Тієї ж ночі Оля й пішла. Тихо, без слів. Олег зранку як з ланцюга зірвався, шукав її, а потім прийшов до матері, очі сухі, страшні.
Це ти, мамо, сказав він тільки. Ти моє щастя знищила.
І теж поїхав. За чутками, знайшов таки свою Оленку в місті, одружилися, донечка в них народилася. А до матері ні кроку. Ні вісточки, ні дзвінка. Ніби відрубало.
Тетяна спершу хвалилася. «І слава Богу, казала сусідкам. Не потрібна мені така невістка, а й син, мабуть, не син, коли проміняв матір на спідницю». А сама раптом постаріла, зівяла. У своїй ідеальній хаті, чистій, як операційна, лишилася сама-самісінька. І ось сидить тепе