Щасливе дитинство Колі закінчилося у пять років. Одного разу батьки не прийшли забрати його з садочка. Усіх дітей уже розібрали, а хлопчик сидів за столом і малював себе, маму й тата. Вихователька позирала на нього й чомусь постійно витирала щоки. Потім підійшла, схопила на руки, міцно притиснула до себе й промовила:
Щоб не сталося, ти не маєш боятися, Колюню. Тепер тобі треба бути сильним. Зрозумів мене? Зрозумів, малюку?
Я хочу до мами, відповів він.
Зараз прийдуть тітка й дядько. Ти підеш з ними, Колюню. Там буде багато інших діточок, тільки не плач.
І вона притулилася до нього своїм мокрим обличчям.
Потім його взяли за руку й повели до машини. На запитання: «Коли його повернуть мамі», йому сказали, що мама з татом далеко й сьогодні не зможуть прийти. Колю поселили у спільну кімнату з такими самими хлопцями. Але батьки не прийшли ні завтра, ні через день. Хлопчик дуже сумував і плакав уночі, тому в нього піднялася температура.
Лише тітка у білому халаті серйозно поговорила з ним після одужання. Вона сказала, що батьки тепер дуже далеко, на небі. І не можуть звідти спуститися. Але вони завжди поруч, пильнують за ним, все про нього знають, тому треба добре поводитися й не хворіти, щоб вони не засмучувалися.
Але Коля не повірив. Він дивився в небо й не бачив там нікого, окрім птахів та хмар. Тоді він вирішив знайти їх за будь-яку ціну.
Спочатку він уважно досліджував подвіря на прогулянках. Нарешті знайшов невелику дірку за кущем. Там були вигнуті залізні прути паркану. Але пролізти він міг лише наполовину. Тоді хлопчик почав рити підкоп. Поволі справа йшла, земля була пухка, з піском. Незабаром знизу, де відстань між прутами була найбільшою, утворився прохід.
Коля проліз крізь нього й опинився на волі. З усіх сил кинувся він геть від ненависного притулку так, здавалося, його називали інші хлопці. Але міста він не знав і незабаром заблукав. Колі конче треба знайти свій дім, але всі будинки були однакові.
Раптом він побачив на переході жінку, дуже схожу на маму. Таке саме плаття в горошок, охайний пучок світлого волосся.
Мамо! кинувся Коля до неї.
Але вона не почула й навіть не обернулася.
Мамо! вчепився хлопчик у жінку, наздогнавши її.
Вона обернулася, присіла навпочіпки й уважно подивилася на нього.
Ні, це була не його мама.
Наталка закохалася у двадцять років і назавжди. З Іваном вони виявилися чудовою парою. Познайомилися випадково, на літній танцмайданчику. Хлопець підійшов до неї й, ніякуючись, запросив на повільний танець. Вони легко розбалакалися. І вже більше він не відходив від дівчини, пішов проводжати.
Зустрічалися вони недовго, через три місяці одружилися. Жили душа в душу. Але через три роки Наталка зрозуміла, що не може мати дітей. Чоловік не міг змиритися з цим, і вона продовжувала нескінченні обстеження та лікування в санаторіях. Нарешті подружжя прийняло факт, що своєї дитини у них не буде. І Іван одного разу запропонував Наталці взяти дитину з Будинку маляти.
Але жінка настільки любила чоловіка, що запропонувала йому розлучення. Їм скоро по тридцять, вони ще молоді. Іван одружиться з іншою, яка зможе зробити його щасливим. А вона якось проживе сама.
Але Іван не погодився. Сказав, що ніколи не покине її. Тоді Наталка видумала хитрий план. Вона зізналася чоловікові, що давно його не кохає й у неї є інший. Іван відмовився вірити.
Наступної ночі вона не прийшла. Повернулася під ранок. Від неї пахло вином і чоловічим одеколоном. На запитання чоловіка, що відбувається, твердила одне у неї зявився коханець. Іван зрештою погодився на розлучення.
___________________________
Коли Наталку окликнув Коля, вона вже два місяці була розлученою. Почуття її були складними, дуже сумувала за чоловіком і переживала за нього. А тут незнайомий хлопчик назвав її «мамою» серце Наталки мало не вискочило з грудей.
Що трапилося, малюку? Ти загубився? ласкаво запитала вона.
Я шукаю свою маму й тата. Мені сказали, що вони на небі. Але я не вірю, заплакав Коля.
Ходімо, я живу недалеко. Я нагодую тебе смачними тістечками, хочеш? Жінка взяла хлопчика за руку, і вони пішли.
Вдома Коля з задоволенням уплітав тістечка, які вона купила по дорозі, запиваючи їх ароматним чаєм із листям смородини. І як міг, розповів Наталці, що з ним сталося. Видно було, що він давно не їв солодкого. Виявилося, що ласощі в нього забирали старші хлопці. Ще й лаяли й інколи боляче давали ляпасів.
Наталці стало дуже шкода хлопчика. І вона спитала: «А хочеш, Колюню, я заберу тебе, і ми будемо жити разом? А коли виростеш, все зрозумієш. І колись обовязково зустрінешся зі своїми батьками. Але це