Він сказав, що я не придатний бути батьком але я виростив цих дітей з самого початку.
Коли моя сестра Марія почала пологи, я був у іншому кінці області на зустрічі байкерів. Вона благала мене не скасовувати поїздку, казала, що все буде добре, що ще є час.
Але часу не вистачило.
На світ зявилися троє чудових малюків а вона не вижила.
Я памятаю, як тримав на руках тих крихітних немовлят у реанімації. Від мене ще пахло бензином і шкіряною курткою. У мене не було ніякого плану, ані найменшого поняття, що робити. Але я подивився на них Наталку, Софійку й Дениска і зрозумів: я не піду звідси.
Я замінив нічні виїзди на нічні годування. Хлопці з майстерні підміняли мене, щоб я міг забирати дітей із садочка. Я навчився заплітати Софійці коси, заспокоювати Наталку, коли в неї бувають істерики, і переконувати Дениска зїсти щось, крім улюблених макарон із маслом. Я перестав їздити у довгі мототури. Продав два мотоцикли. Власноруч змайстрував двомісне ліжко.
Пять років. Пять днів народження. Пять зим з грипами та кишковими інфекціями. Я не був ідеальним, але я був поруч. Кожен день.
А потім зявився він.
Біологічний батько. Його не було в свідоцтвах про народження. Він жодного разу не відвідав Марію під час вагітності. За її словами, він сказав, що трійня не вписується в його стиль життя.
А тепер? Він хотів забрати їх.
І він прийшов не один. З ним була соціальний працівник на імя Оксана. Вона оглянула мої забруднені мастилом комбінезони і заявила, що я не забезпечую належних умов для виховання дітей у довгостроковій перспективі.
Я не вірив своїм вухам.
Оксана обійшла нашу невелику, але охайну хату. Побачила дитячі малюнки на холодильнику. Велосипеди у дворі. Маленькі чобітки біля входу. Вона посміхалася ввічливо. Робила нотатки. Я помітив, що її погляд затримався на моїй татуюваній шиї трохи довше, ніж треба.
Найгірше було те, що діти нічого не розуміли. Наталка сховалася за мною. Дениско почав плакати. Софійка запитала: Цей дядько буде нашим новим татом?
Я відповів: Ніхто вас не забере. Хіба що через суд.
А тепер слухання через тиждень. У мене є адвокат. Хороший. Дуже дорогий, але воно того варте. Моя майстерня ледве тримається, бо я сам на все це заробляю, але я продав би навіть останній ключ, аби лишитися зі своїми дітьми.
Я не знав, що вирішить суддя.
Напередодні слухання я не міг заснути. Сидів на кухні, тримаючи в руках Наталчин малюнок нас усіх разом, де ми стоїмо біля нашої хати, а в кутку сонце й хмаринки. Звичайні дитячі каракулі, але, якщо чесно, на тому малюнку я виглядав щасливішим, ніж коли-небудь у житті.
Вранці я вдягнув сорочку з ґудзиками, яку не носив з часів похорону Марії. Софійка вийшла з кімнати й сказала: Дядьку Степане, ти схожий на священика.
Сподіваюся, суддям подобаються священики, спробував пожартувати я.
Судовий зал виглядав як інший світ. Усе бежеве та блискуче. Віталій сидів навпроти мене в дорогому костюмі, вдаючи з себе турботливого батька. Він навіть приніс фотографію трійні у купленій у магазині рамці ніби це щось доводить.
Оксана зачитала свій звіт. Вона не брехала, але й не намагалася помякшити ситуацію. Вона згадала обмежені освітні ресурси, занепокоєння емоційним розвитком і, звісно ж, відсутність традиційної сімейної структури.
Я стиснув кулаки під столом.
Потім настала моя черга.
Я розповів судді все. Від того дзвінка про Марію до моменту, коли Софійка мене зблювала під час довгої поїздки, а я навіть не здригнувся. Я розповів про затримку мовлення у Наталки та про те, як я влаштувався на другу роботу, щоб оплатити логопеда. Розказав, як Дениско навчився плавати лише тому, що я обіцяв йому котлету по пятницях, якщо він не здасться.
Суддя подивився на мене й запитав: Ви справді вважаєте, що зможете сам виростити трьох дітей?
Я ковтнув. Можна було б збрехати. Але я не став.
Ні. Не завжди, відповів я. Але я це роблю. Кожного дня, вже пять років. Я робив це не тому, що мушу. Я робив це тому, що вони моя родина.
Віталій нахилився вперед, ніби хотів щось сказати. Але промовчав.
І тоді сталося дещо.
Софійка підняла руку.
Здивований суддя сказав: Маленька панночко?
Вона підвелася на стільчику й промовила: Дядько Степан обіймає нас щоранку. А коли нам сниться погане, він спить на підлозі біля нашого ліжка. А одного разу він продав свій мотоцикл, щоб нам пофарбували батареї. Я не знаю, яким має бути тато, але у нас він уже є.
Тиша. Абсолютна тиша.
Не знаю, чи саме це все вирішило.